Олексій

Наше знайомство ми почали у минулій розповіді дівчинки Сари.

Тож ти вже знаєш, що мене з усіма іншими привезли до Аушвіцу.

Мене зовуть Кириленко Олексій Антонович, мені чотирнадцять років.

Я потрапив до Аушвіцу, коли німці захопили наше село і, згрузивши нас у дві великі машини, відправили на вокзал. Тут нас усіх запхнули у дерев’яні вагони і потяг рушив у невідомому напрямку.

Дехто намагався попитати щастя та вистрибнути із потяга, коли тої їхав якимись лісами, однак сміливців жорстоко розстрілювали. Про них згодом напишуть – «безвісти зниклі». Тож я просто вирішив почекати подальшого розвитку подій, підставити груди під кулі я завжди встигну.

На одній із станцій до нас у вагон посадили євреїв, знаючи вдачу цього народу, стало страшно, однак якщо мені доля помирати, то куди ж я подінуся. Серед решти я розгледів дівчинку, що розгублено тинялася очима по вагону.

Мені стало її шкода, я підсів до неї і став обіймати. Про віршовані рядки ти вже знаєш із її розповіді. Коли потяг прибув до платформи, мене різко схопила рука німця і  стала витягувати із вагону, я чіплявся за Сару і кричав, що там моя сестра, та він лишень посміхнувся і різко смикнув мене.

Коли  на пероні вже стояло багацько людей, потяг поїхав далі. Я нічого не розумів лише розраховував, що із Сарою усе буде добре.

Німці вистроїли нас і почали курсувати між рядами, оглядаючи кожного , наче якусь вівцю на виставці . Потім вони стали питати про вік і чи маємо ми якусь професію. Я став брехати, що мені сімнадцять і я столяр.

Зрештою німець кивнув і двадцять чоловік повели кудись. Нас змусили зняти одяг, помитися та одягнути робочі речі. Потім була неприємна процедура гоління і зрештою нам зробили татуювання із номером.

Тож тепер замість ім’я та по батькові, я мав лише номер.

Нас відвели у бараки, де скрізь був сморід. Тут стояли дерев’яні нари, де спали по троє, четверо, навіть по п’ятеро чоловік одночасно. Нам пояснили, що отут ми будемо спати і їсти. Та про їсти я б промовчав, бо годували тут взагалі ніяк.

Зрештою нас змусили важко працювати, від такого режиму багато людей швидко помирали, та сюди привозили нових. Це нагадувало нескінченний конвеєр.

Згодом я зрозумів, що Сару повезли до газової камери, бо дітей, інвалідів, вагітних жінок і ослаблених людей, що не могли працювати, вбивали одразу.

Ніхто не збирався займатися благодійністю і годувати тих, хто не приносив ніякої користі. Це було жорстоко, однак ми нічого не могли із цим зробити. Усі ми були в’язнями і щоб вижити у цих нелюдських умовах доводилося йти на злочини проти німців. Звісно, якби вони про це дізналися, мене б розстріляли навіть не роздумуючи, та я намагався робити все якомога тихіше і непомітніше.

Одного дня до бараку залетіли охоронці з автоматами, вони схопили двох чоловіків і потягли на двір, ніхто нічого не розумів. Ми вийшли із бараків і на наших очах німці розстріляли чотирьох людей – одну жінку і трьох чоловіків. Виявилося, що один із них намагався втекти, за це життя лишили не тільки його, а й усю родину.

Звірства в Аушвіцу тривали до 1945 року. Аж поки радянські війська не почали наступати, тоді була люта зима.

Треба сказати, що я вже був знесилений і взагалі не сподівався колись іще побачити вільну країну.

Коли ж німці дізналися про наступ радянської визвольної армії, то у паніці почали знищувати сліди своїх злочинів. Так у повітря злетів один із крематоріїв. Із собою вони забрали тих, хто міг іти. Хворих та слабких, словом тих , кого вже записали у мертві, вони облишили тут. Серед них був і я. Коли радянські війська звільнили табір, вони були вражені тим масштабом, який розгорнули тут німці.

Зрештою, багатьох із тих, кого вони забрали із собою , вбивали дорогою, бо вони були небажаними свідками тих подій, що чинилися тут багато років.

Після звільнення ми ще довго лежали у лікарнях, де нас приводили до ладу. Єдине, що збереглося на згадку про табір, був понівечений клаптик паперу, де були записані такі  пророчі рядки.

Тепер табір став музеєм. Вперше після тих подій я потрапив сюди у 1984 році. Ще й досі серце здригалося від того усього. Звісно, що багато чого просто не лишилося,його зруйнував час і німці, що тікали звідси у 1945 році, однак, ті сумні події вже навічно закарбувалися у моїй душі. А, щоб я не забув, на пам'ять німці залишили мені татуювання із номером.

Як тільки ми переступили поріг музею, у грудях зчинилася паніка і я згадав очі Сари, маленької восьмирічної дівчинки, яка просто розчинилася у повітрі.

Таких як вона, було дуже багато, ніхто не знає скільки саме.

У той день я вирішив вшанувати її пам'ять і по приїзду до дому замовив пам’ятник у вигляді янгола.

Бо люди, що пройшли через усі ці страждання, що пізнали стільки горя і поневірянь у моїй душі  назавжди залишаться янголами . Такими собі сталевими янголами тих жорстоких часів.