Сара

Привіт! Якщо ти читаєш мою історію,  це означає, що ти прочитав й три попередні. Олена, Василь, Олександра – це імена тих чиї історії передують моїй. Усі вони росіяни чи українці. Моя історія відрізняється від їхньої тим, що я єврейка і звати мене Вальнштейн Сара Мойсеївна. Німці ніколи не вважали нас за людей, вони будуть казати про нас, що ми не люди, таким як ми жити аж ніяк неможна. Врешті-решт вони ініціюють розстріли та переслідування євреїв, у нас будуть відбирати усе, включаючи власне життя.

Історія, яку я тобі розповім буде дуже короткою, однак я сподіваюся, що ти зумієш зрозуміти, про що саме я хотіла тобі сказати.

Мені було вісім років, коли почалася війна, коли німці стали спочатку принижувати нас, а потім і вбивати.

Одного ранку ми із мамою прочитали оголошення, що всім євреям наказано явитися до штабу біля центральної площі, для переселення на інші території. Ми не вбачали у тому нічого такого. Тому мама швидко зібрала речі і ми вирушили до місця призначення. Біля штабу уже був натовп з євреїв, усі чогось чекали.

Через годину до нас вийшли німці і тоді почалося щось страшне. Вони зігнали нас, як отару овець, на вокзал і почали саджати на потяг. Мене розлучили із мамою і жбурнули , наче якусь річ до дерев’яного вагону . Коли євреїв на пероні не залишилося, потяг рушив.

Ми не знали куди і навіщо нас везуть, не знали що із нами будуть робити. Та виявилося, що у цьому ж потязі їхали  росіяни з українцями. Один хлопець підсів до мене, коли мені стало вже вкрай моторошно. Його звали Олексій, йому було чотирнадцять. Він заспокоював мене і постійно обіймав за плечі. Від того тривога відступала.

Я спитала у нього куди вони нас везуть, однак він лише знизав плечима. Тоді я знайшла у курточці олівець і якийсь клаптик паперу. Мені на думку прийшли рядки вірша і я нашвидкуруч накалякала їх на тому клаптику папера.

            «Ми не чекали злої долі,
            Ми припадали до землі,
            Ми відчували дух неволі
            І всі молились як могли...»

Коли я завершила писати, то протягнула хлопцю той клаптик і сказала,  що вразі коли ми загубимо один одного, то він колись зможе знайти мене за допомогою цих рядків.

На обороті я написала свої прізвище, ім’я та по батькові. Він взяв той клаптик і засунув його до нагрудної кишені на сорочці.

Треба сказати, що їхали ми досить довго і в дорозі нас жодного разу не погодували і не давали пити від того, а ще від задухи дехто помирав прямо у вагонах, однак німці ж не зважали на це і потяг продовжував їхати.

Зрештою якою б важкою не була ця дорога, ми все ж таки кудись приїхали. Вагони відчинили і почали витягувати звідти людей, а мене і ще декількох дівчат мого віку залишили усередині, ми не розуміли, що відбувалося. Та ось потяг знову рушив, однак дорога вже була недовгою. Нас витягнули біля якоїсь будівлі і наказали залишити речі і роздягнутися.

Вони казали, що треба пройти дезінфекцію перед тим як селитися до бараків. Тож ми слухняно чекали своєї черги.

Нас заводили туди по десять чоловік. Зрештою прийшла й моя черга теж. Нас завели, зачинили двері і далі усе як уві сні, звідкілясь узявся отруйний газ і ми зрозуміли, що будемо помирати.

Найстрашнішим буле те, що про нас ніхто нічого не розповість, ми просто розчинилися у повітрі. Про нас не лишили жодного запису у реєстраційній книзі, наші тіла спалили разом із документами.

Ми привиди, існування яких неможливо довести чи спростувати. Ми ті хто навічно ув’язнені у стінах Аушвіца.

Ми не маємо обличчя, імені і права голосу. Нижча раса, що не гідна життя у світі разом із німцями. Однак, тут постає важливе запитання – « Чи і справді німцям надали право виносити вироки?». Ні, вони самі вигадали собі це право!