Олександра

Светлова Олександра Григорівна, 1906 року народження, хірург.

Моя війна почалася для мене у 35 років. Тоді я потрапила у воєнний польовий госпіталь у якості хірурга. Молода і красива жінка, сповнена  сил і щастя… На фронті, лише за місяць, я постарішала щонайменше на десять років.

Сказати, що було важко, це не сказати взагалі нічого.  Та жалітися було останнім ділом. В умовах польової операційної ми витягали з того світу молодих хлопців, до останнього боролися за їх життя, однак подарувати другий шанс вдавалося не завжди.

Спочатку я була єдиним лікарем,  та Ігнат, що був тут командиром, написав листа до головного штабу і нам відрядили ще одного хірурга. Словом Ігнат був моїм чоловіком і на фронт  пішов раніше за мене, нашим місцем зустрічі став польовий табір, що розгорнули посеред лісу.

Пам’ятаю, як ми прощалися із чоловіком на пероні, коли він їхав. Тоді я наче осиротіла, тільки-но поїзд рушив, на землю грянула злива, я стояла  у тонісінькій сукні, що прилипла до тіла, а з волосся почала стікати вода. За тією зливою було не розгледіти сліз, що  виступили з очей. Потім я повернулася у квартиру, що стала моєю в’язницею, тут було тихо і обстановка навколо стала якимось тягарем. Я притискала до серця сорочки чоловіка, що й досі пахли його одеколоном і так засинала, а наступний день повторював попередній. Так я жила довгих три місяці, аж поки до лікарні не прийшло розпорядження відрядити одного з хірургів на фронт. Головний лікар вирішив, що мені вже тут не сила жити і дозволив поїхати. Яким же сюрпризом була наша зустріч з Ігнатом, я мало не збожеволіла від щастя. Тепер нас було двоє і це давало наснаги рухатися уперед.

 Треба сказати, що Ігнат зовсім змінився, завжди усміхнений і бадьорий, він став якимось відчуженим і холодним. Очі його згасли і обличчя набуло кам’яного виразу. Спочатку я боялася, переживала за нього та потім зрозуміла, що й сама стаю такою, бо тут дійсно важко.

Найтяжчим для нього були листи, які він писав матерям і дружинам загиблих бійців. Я бачила як тремтить його рука, погляд у ті миті ставав зосередженим, а серце прискорювало ритм. У такі хвилини хотілося бути поруч та не завжди виходило, бо операції не закінчувалися навіть вночі.

Разом зі мною працювало три медсестри – Христина, Рита і Вікторія. Усі крім Рити, були жінками приблизно мого віку, а Риті тільки виповнилося дев’ятнадцять. Молода русява дівчина із великими блакитними очима, такою вона запам’яталася мені під час нашої першої зустрічі. Батько Рити загинув на війні, мати померла, коли Рита була ще маленькою, тепер вона залишилася сам на сам із жорстоким світом. Світом де до того ж вирувала війна.

Ця тендітна дівчина спочатку усього боялася та згодом її мужності можна було лише позаздрити, я взагалі нею дуже пишалася. Часто я брала Риту асистувати мені під час операцій, бо точно знала, що вона мене не підведе. Жодного разу не підвела!

Коли до нас приїхав ще один воєнний хірург – Лісоцький Павло Костянтинович, дівчата стали ходити повз нього навшпиньки. Даремно кажуть, що жінкам на фронті не хочеться особистого щастя. Однак, їх було троє, а він один. Та треба сказати, що Павло виявився міцним чоловіком, і аж ніяк не сприймав тих залицянь, бо на перше місце ставив роботу, за це я стала його поважати. Працювати із ним було легко і навіть приємно та й у спілкуванні з Павлом було просто знайти спільну мову. Він частенько жалів мене і не будив, коли обстріли були вночі і треба було терміново оперувати. Лише коли роботи було й дійсно багато і випадки були складні, він наважувався мене потурбувати, та я й сама просиналася, бо розуміла що стоїть на кону.

Нам часто доводилося бачити жахіття – відірвані руки, ноги, страшні контузії, одним словом картини не слабких нервів. Ми ніколи не знали, кого врятуємо, а хто залишиться тут навічно, від того було не по собі. Ми не Господь, щоб вершити людські долі та часто саме нашими руками вищі сили робили свої справи.

Однієї ночі, коли знову почалися обстріли, ми сиділи із Павлом в укритті і здригнулися. Вийшовши звідти ми стали спішити, дівчата на своїх жіночих плечах витягували ранених   із особистою зброєю, бо це було таке правило - за зброю, що була залишена на полі бою, могли заарештувати, тому хочеш не хочеш, а винести треба і бійця, і зброю.

У темряві було важко розгледіти, кого несуть дівчата, та один силует я все ж впізнала, то був Ігнат. Його занесли до операційної, він отримав серйозне поранення, я звісно розуміла, що шансів практично немає та кинулася до інструментів. Павло став накривати операційну, Рита принесла воду. Ми почали оперувати та  час було упущено, вже нічого не можна було зробити. Ігнат помер на операційному столі під моїми руками, я знесилено впала на його тіло і розридалася. Павло і Рита відтягнули мене і стали заспокоювати, однак тоді для мене слова не мали ніякого значення.

Я рятувала життя бійцям і зовсім чужим людям, а власного чоловіка довірила смерті. На жаль, та розумом не одразу приходиш до думки, що все робила правильно. Тієї ночі серйозних випадків не було і Павло із Ритою самі оперували, я ж знесилена сиділа поруч із тілом Ігната і не сміла вимовити ані слова. Десь у душі міцно засів біль і відчуття спустошеності. Пам'ять знову оживила момент прощання і момент зустрічі. Правду кажуть, що після зустрічі неодмінно буде прощання, а після прощання – зустріч. Та боюся, що прощатися тепер доведеться назавжди.

Ігната ховали вранці наступного дня. Увесь особистий склад, що був у підпорядкуванні чоловіка, вийшов попрощатися із ним, навіть ранені та слабкі. Вони вшанували його мовчанням і хтось навіть прихилив коліно. Дехто з хлопців заплакав, а я стояла німа наче скеля, з болем що пульсував усередині. Коли його опустили до могили усередині виникло бажання кинутися і самій до тієї ями, та у цей момент Павло міцно схопив мене за плечі, наче прочитав мої думки. Коли вже всі розійшлися, то я впала на могилу і обійняла її так, наче обіймала чоловіка. «Спи спокійно, коханий, нехай тобі сняться лише світлі сни». Ще годину я просто лежала на землі і мовчки прощалася, як тоді на пероні вокзалу, але тепер вже без надії на зустріч.