Василь

Звісно ж я міг би розповісти вам про нелегкі часи Голодомору, та про це вже розповіла Олена. Тож я розповім тобі дещо інше. Та для початку представлюся. Звати мене Сивич Василь Олексійович, я народився 24 вересня 1924 року. Так само я пережив роки страшного голоду, втратив сестру і мати, та все ж вижив. І ось після того як народ України почав оговтуватися після тих страшних двох років, здавалося що гірше вже не буде. Та як ми помилялися.

Мине іще сім років, люди лише починатимуть жити, коли на простори Радянського союзу прийде війна. На довгих п’ять років вона забере спокій і зітре посмішки з обличчя людей.

Коли було оголошено про початок бойових дій, мені  було п'ятнадцять років. Батько одразу ж відправився на фронт, облишивши мене на тітку. Однак, вона поїхала до свого сина у Смоленськ, а я відмовився переїжджати і пішов на фронт добровольцем.

Брати мене спочатку не хотіли, мовляв якийсь занадто слабенький, та я почав їх переконувати і врешті-решт, мене прийняли. З нашого селища виїжджала машина з добровольцями, серед п’ятнадцяти хлопців був і я.

Нам дали автомати і одягли у воєнну форму. Комусь тоді ще здавалося, що все це забавки і війна не буде тривати довго, та вийшло трохи інакше. Спочатку нас навчали вправлятися із автоматом, маскуватися, ми рили окопи, загалом робили усе, що наказували старші за званням.

Та ось одного дня надійшов лист з наказом про надходження особистого складу добровольців до командування офіцера Клинченко Сергія Володимировича. Нас посадили до машини і повезли у невідомому напрямку.

До штабу потрапили лише під вечір. Звісно ніхто не зустрічав нас хлібом та сіллю, вигрузили із машини і вистроїли в одну шеренгу.

По невеликій вимощеній доріжці до нас направлявся чоловік. Він був міцної статури із широкими плечима і кам’яним виразом обличчя, яке не видавало жодної емоції. Оглянувши особовий склад, він коротко кивнув і гучно промовив – « Хто передумав шаг уперед!». Та всі застигли на місці, наче наше взуття приросло до самісінької землі. Це був такий собі момент не вороття. З того самого дня ні кроку  назад, лише уперед.

І ми крокували уперед, втрачаючи на цьому шляху товаришів, спокій і дехто навіть розум.

Пізньою весною до штабу прийшло розпорядження із завданням. З п’яти хлопців сформували спеціальну розвідувальну групу. Нам повідомили, що десь у лісі німці розбили табір. Ми мали знайти його, усе дізнатися – скільки німців, як озброєні, кожна дрібниця була важливою. Врешті-решт табір треба було ліквідувати.

Чотири ночі ми з картами кружляли по лісу, поки не знайшли те кляте місце. Потім іще три ночі  пішло на те, щоб як слід розвідати обстановку. Нашою групою було встановлено, що у таборі знаходилося щонайменше п'ятнадцять німців. Три із них офіцери. Із техніки - три машини.

Наступного дня командир зібрав нас у себе і став пояснювати, яким чином відбуватиметься ліквідація об’єкту.

Врешті-решт наступної ночі ми підкралися до табу, озброєні усім чим можна. На папері ми мали чітку стратегію, та як тільки діло дійшло до початку операції, щось пішло не за планом. Спочатку себе викрив Андрій, німці, побачивши хлопця, зчинили паніку. Ми ж сиділи тихо і не висовувалися із своїх укриттів аби не привертати ще більшу увагу. Та зрештою, коли вони вийшли із табору, щоб перевірити територію, ми вирішили, що час атакувати.

Нас було п’ять, їх п'ятнадцять. Сили були нерівні. Андрія вбили влучним пострілом у голову, Сергія підірвали гранатою. Єгор після того, як вбив п’ятьох, втрапив в оточення і врешті йому теж судилося припасти до землі востаннє саме тут біля сосен. З нас п’ятьох ніхто не вижив.

Мене прихилила до землі ворожа куля, що втрапила у скроню. Смерть була швидкою і майже безболісною.

Мені було сімнадцять, коли я попрощався із цим світом, нехай недовго та все ж, я зумів докласти власних зусиль до перемоги, яку наш народ одержить у 1945 році. Шкодую лише про те що так і не побачив тріумфу власної країни.

Моя історія дуже коротка, вона одна із тисячі, таких же коротких історій війни. Та не дивлячись на те, що в ній мало героїзму, подвигів і нагород, вона чесна і не прикрашена зайвими сентиментами.