Олена

Привіт! Давай знайомитись! Мене звати Верхолоза Олена Миколаївна, народилася я 16 серпня 1917 року у невеликому селищі поблизу Полтави. Зараз мені шістнадцять, а тоді, коли усе почалося було лише п'ятнадцять. Якщо ти думаєш, що мені немає що тобі розповісти, то ти глибоко помиляєшся. Справа у тому, що у свої шістнадцять, я бачила те про що й розповідати моторошно.
Давай почнемо з того моменту, коли на землях України ще гомоніло життя. Мені було чотирнадцять, моїй сестрі Марії – десять, брату Віті лише чотири роки. Ми жили хоч і не багато, та усе мали. Батько займався столярством, мати шила, прибирала, готувала їсти й доглядала за дітьми. У нашій родині панували любов і злагода.
Будучи старшою донькою у родині, я допомагала мамі по господарству і дуже любила ходити у гості до
бабусі із дідусем, вони жили недалечко, через три будинки від нашого. Бабуся та дідусь завжди привітно зустрічали нас із малечею, пригощали пиріжками і духмяним
бабусиним борщем. Той запах так міцно врізався у пам'ять, що забути мені його буде вже не сила.
Як і всі дівчата мого віку ми із подругами жартували і сміялись, мріяли про весілля і щасливе життя, будували чудернацькі плани на майбутнє. Кожна бачила себе шанованою господинею, люблячою матусею і щасливою жінкою. Так минали наші дні. Із розваг у селищі тільки річка. Також вечорниці, куди мене ще не пускали. Однак, я знала, що мине ще кілька років і я теж буду одягати гарну
спідницю і бігти до дівчат, щоб поспівати, посміятися і звісно ж потанцювати, та не усім моїм планам судилося справдитися.
Поки я малювала собі прекрасне життя, до України увірвалось лихо. Причому так нагло і без запорошень, що здавалося, наче те лихо ногою відчиняло двері. Одним
словом біда, що впала на наші голови була зовсім неочікуваною.
Гадаю, ви здогадалися про що саме йде мова. Якщо ж ні, то ви неодмінно усе зрозумієте із моєї розповіді. Якісь вищі чини постановили – «Забрати у людей зерно!». Мовляв неврожайний вийшов рік і треба якось компенсувати втрати. Звісно ж, що нічого хорошого це не прогнозувало. Люди спочатку дослухались та почали нести зерно, хто що мав, кожен залишив собі якийсь мінімальний
запас, аби посіяти та щоб було, що їсти. Та виявилося, що ми погано зрозуміли розпорядження. До селища приїхала група чоловіків, вони ходили по хатах і забирали усе, що траплялося їм під руку, якщо нічого не знаходили, витягували з хати і уводили кудись. Жоден з цих чоловіків не вірив у доброчесність громадян, вони були твердо впевнені, що ми щось сховали, та на той час, коли вони
приїхали у більшості вже й так не було що їсти.
Мені запам’ятався крик баби Ганни, що жила через будинок від нашого, вона голосила не своїм голосом, падала на землю і ридала. У них з чоловіком забрали абсолютно усе, що вони мали. Як вижити двом літнім людям, було важко й уявити. Врешті-решт у селищі почалися масові арешти за переховування зерна, за спекуляції хлібом, за гучні слова проти влади. Людей
просто забирали з дому і тягли кудись. Казали, що з них вибивали кулаками зізнання про переховування хлібу. Ось тоді дійсно стало страшно. «Що з нами буде?» - питання,
що мучило мільйони людей по усій країні. Масовий голод захопив Україну.
Тепер вже виснажені люди тинялися мов ті примари по селі. Дійсно страшна картина зчинилася кругом. Я влаштувалась у їдальню, куди частенько навідувалися працівники партії. Їх стіл завжди нагадував банкет. Мені було не по собі від того. Бо кругом суцільний жах, а вони жартують і набивають свій живіт. Мій голодний шлунок уже не бурчав, а лише боляче стискався. За останні місяці я дуже схудла, стала наче щепа. Ми усе віддавали молодшим, а самі перебивались якимось дріб’язком. Дівчата, що працювали зі мною по-людськи віддавали мені більшу частину недоїдків, вони знали що у мене вдома
молодша сестра і брат. Так і жили, аби не сказати вживали. Вітя постійно просив їсти, він вже не плакав, бо сил не було, Марія змарніла і не вставала із ліжка. Дуже швидко згасли бабуся і дідусь, та сліз щоб їх оплакати вже не було.
Люди збирали корінці, ловили польових мишей, жаб, кому щастило приносили додому рибу. Хоч батько був такий собі майстер з риболовлі, та якось він приніс додому трьох невеличких карасиків. Ото щастя було! Ми раділи як скажені, падали навколішки біля ікони і дякували Богу, що маємо, чим накрити стіл. Та даремно ми так раділи. Після ситного обіду Віті стало погано і вже на ранок ми знайшли його мертве тіло. Жах охопив моє серце, якщо не сказати більше. Ми не розуміли чого так сталося. Лише згодом ми дізналися, що після тривалого голоду їжа може стати отрутою. Після того випадку, я ще довго просиналася від страшних снів, де Вітя хапає мене за руку і просить їсти «Ще , сестричко, ще хочу…».
Ще через місяць після того, як Віті не стало ,пішла з життя й Марія, вона почала пухнути і врешті-решт, зовсім зчахла. Помирала вона важко, я до останньої хвилини була поруч, коли вже вона стала важко дихати, то із дитячих стомлених вуст пролунали слова « Дякую, що була поряд! Я щаслива, що усе скінчилось…». За два місяці родина осиротіла на двох дітей, важко уявити, яке горе пережили
ми усі.
Та якби ж то цим скінчилося. Мати почала потроху втрачати розум. Якось, повернувшись з роботи, я застала її за тим, що вона сиділа на ліжку Марії і з кимось розмовляла. Спочатку я подумала, що вона то про себе щось говорить, але ж виявилося, що вона начебто розмовляла із Марією. Я кинулася до неї, стала навколішки і почала благати її, щоб припинила. Однак та лише посміхнулася із словами «Бачиш, Марійко, сестра твоя зовсім з глузду з’їхала, та ти не переживай, ми ж поруч, Оленко, ми поруч…». З того самого дня як це сталося вперше ми вже не дивувалися таким її витівкам. Тепер
мати жила у кращому світі, у тому часі, коли іще нас не спіткав голод.
Мені було занадто важко дивитися на усе це і тому, після роботи я не дуже поспішала додому. Тинялася вулицями, наче тінь. Люди, що траплялися мені іноді, дивилася скаженими очима, вони перетворювалися із людей на нелюдів. По селу повзли страшні чутки про сусідів, та якби ж то були лише чутки. Вулиця, на якій я жила разом із батьками, осиротіла за п’ять місяців. Спочатку з життя пішли мої бабуся із дідусем, що жили через три будинки від нашого, потім дід Матвій із бабою Ганною. Зовсім нещодавно наші сусіди, щасливе молоде подружжя із двома дітьми, також покинули цей світ. Їх історія вразила мене більше за все. Сашко, їх молодший син, помер від тривалого голоду, а
старшого Андрія батько власноруч застрелив із рушниці. Мовляв , така смерть менш болісна. Потім і самі вони – Павло і Олеся зчинили над собою самосуд. Врешті – решт на нашій вулиці залишилися ми і сусід Іван. Ми продовжували існувати у цих нелюдських умовах, аж поки у березні тридцять третього становище не стало вкрай складним. Мама вже не поверталася до реальності і останнім часом стала агресивною. Вона раз по раз кидалася то на мене, то на батька і ось в один із таких днів, коли мама кинулася на батька, він відштовхнув її від себе, а вона не втрималась на ногах і впала, головою
зачепившись за металевий гак, який стирчав із печі. Ми не одразу зрозуміли, що сталося, а коли прийшли до тями, то батько почав голосно кричати, сиплячи прокляття у свою адресу. Що ж вдієш, звісно, то усе гірко і болісно, та я перехрестившись біля ікони, подякувала Господу, за те що
її страждання вже скінчились. З того дня ми залишилися удвох, але ж біда ходить
парою, як би сумно це не було, та батько не витримав смерті матері і сам повісився у садочку. Залишивши мені записку.