5

5

Аскольд повернувся до себе у маленький будиночок за містом.

- Маківко, ми будемо тут жити, - звернувся Аскольд до стальної квітки, коли зачинив за собої двері, поставив подарункову коробку на стіл та відкрив її.

- У тебе є сад. Я хочу там рости! - із захватом повідомила Маківка. - Як раз отам чи там, можна кожного разу змінювати своє положення та…

- Ні, не можна! - не дослухавши до кінця, перебив Аскольд.

- Чому? - образилася Маківка.

- Бо тебе усі побачать… саму тебе та те, як ти переміщуєшся. - пояснив чоловік.

- Ну то й що? Нехай бачать! Я така гарна, як на мене не дивитися? - стальна квітка покрутилася на місці.

- Не можна - і все.

- Я не для цього погодилася з тобою піти, щоб робити те, що ти мені скажеш!

- Квіточко, в нас будуть неприємності, якщо тебе побачать. Маківко, можеш виходити у садок вночі, і те, коли вимкнуто світло, щоб ніхто не бачив твоїх надзвичайних здібностей, інакше заберуть тебе до лабораторії.

- Я не дозволю!

- Звісно, не дозволиш, але людей більше, а ти одна.

- Тоді я зроблю так, щоб мене було більше, ніж людей!

- Маківко, ти же ховалася у підземній печері на тому астероїді, навіть від мене ховалася, бо не знала, яку загрозу я несу. Вас там було багато. І, звісно, у такій маленькій печері в такій кількості куди тісніше було, аніж тут у мене вдома, хоч і будиночок маленький. Треба штори закрити, щоб зайві очі не дивилися всередину. - Аскольд почав щільно закривати всюди штори.

- Ти мене соромишся!

- Я боюсь, що тебе заберуть у мене.

- Не заберуть. Обіцяю.

Аскольда узяв Маківку в руки та притиснув її до себе, як маленьку кішечку. Стальна квітка у відповідь змінила форми, щоб щільніше дотикатися до обличчя вченого.

Дзвінок у двері.

Аскольд хутчіш поклав Маківку у подарункову коробку та накрив її кришкою.

- Люба, побудь трохи тут. Тільки тихіше. Будт ласка. - попоосив він.

Аскольд подивився у очко та відчинив двері.

- Аскольде! Як я за тобою скучила! - чоловічу шию охопили жіночі тендітні руки.

Вчений швиденько прибрав їх.

- Що?.. такий холодний… ти ж перед від’їздом місяць мене переслідував, коли я була у відпусці, цілий місяць морочив мені голову, пропонував зустрічатися. Навіть одружитися зі мною хотів. Можеш продовжити свої спроби, бо я вже знов у відпусці. У вимушеній. На роботі зламалася дуже важлива апаратура через пожежу. Щось перестаралися. Замкнуло при випробуванні нового пристрою, який непомітно шпигує за усіма. Так загорілося, що навіть мій офіс постраждав. Головне, що ми вибралися живими. Усі. Тепер працюю вдома дистанційно. Поки не відновлять усе. Так що я повністю у твоєму розпорядженні. Щось мені самотньо тут одній без своїх колег, хоча я бачу їх постійно через камеру. Мені достатньо одного місяця відпочинку. Хочу спілкування. Природнього, не дистанційного. Якихось контактів із живими людьми. Ось побачила у вікно, що ти повернувся - й одразу до тебе. Так що можеш знову вмовляти мене стати твоєю дівчиною. Вже передумав? Зустрів іншу? - поцікавилася жінка, повертаючи свої руки на шию Аскольда.

- Так. - сухо відповів вчений, намагаючись викрутитися з обіймів.

- І де ж ти її зустрів? У безмежному Космосі? Позаземну істоту якусь чи сущність, яка ніби жива, але не ж є живим організмом? Ні, там була симпатична астронавка чи космонавка, як правільніше буде звучати? Невже вони на тебе звернули увагу ? Ні, очевідніше, що це з твого кола діяльності… Така ж сама вчена професорка, як ти, яка досліджувала з тобою щось не відоме? - жартувала гостя. - Пропусти вже мене. Я так за тобою скучила. Я для тебе приготувала подарунок. Відгадай, який? Себе. Зараз себе смужкою зав’яжу, щоб відповідати вигляду подарунку. Яка була під рукою, таку й схопила. Ця смужка від твого останнього букету троянд.

Дівчина дістала з карману сарафану червону смужку та почала себе єю об’язувати, роблячи великий бантик на талії:

- Можна замість поясу носити. Та жартую я. Жартую. Не буду ж я за чоловіком бігати, якщо він не хоче. - гостя вже увійшла до оселі, а хазяїн будиночку так і залишився в дверях. - Передумав, виходить, передумав. Що ж. Треба було брати, коли був готовим на це. Куй, поки гаряче. Твоєю коханою вже не буду. Ну хоча б подругою залишуся ж я? А що це в тебе? Подарунок? Невже для мене? Хоча вже не для мене. Ти ж зустрів там у Космосі іншу. Кращу за мене. Я подивлюся, що ти для неї приготував?..

- Ні, Оксано, не чіпай! - зостеріг Аскольд.

Але Оксана вже встигла відкрити кришку подарункової коробки.

- Яка гарнюня. Це ти сам її виплавив чи купив по дорозі десь? Де таку красу продають у нас? - Оксана узяла стальну квітку до рук. - Не хвилюйся,не вироню. Вона ж з металу. Не розіб’ється. Чому мак? Ти ж мені кожного дня дарував троянди. У тебе в саду ростуть троянди, а не маки. Хоча я маки теж люблю. Яка краса! Яка ідеал на робота! Ця квітка просто ідеальна! Ніби жива!

Оксана погладжувала кожну витончену поверхню, кожен вигин.