2

2

Молода жінка уважно дивилася на свої рослини, спостерігаючи за кожним рухом живої природи на космічний станції, яка була створена за подібним механізмом, як космічний будиночок Даміра та й взагалі як усі ці конструкції для життя та для роботи на безкінечних орбітах навколо земної кулі, створюючи ціле бізнес місто вічних космонавтів, які роками жили в неприродних умовах у замкнутих закритих екосистемах, в яких постійно перероблялося сміття на новий ресурс для життя ось таких мешканців, як Дамір та ця дівчина.

Дзвінок по месенджеру відірвав увагу дівчини від насолоди своєю справою.

- Ладо, що там у тебе? Чим новеньким можеш поділитися? - запитав чоловічий голос.

У камеру було видно зовнішність немолодого чоловіка.

- Макаре Степановичу, мої рослини рухаються. Вони ходять. - відповіла Лада.

- Що?.. Ти там що? Якусь наркотичну рослину винайшла та вживаєш її? Чи ти мене розігруєш?

- Зрозуміло: ви мені не вірите. Троянді, мила, зроби крок.

Макар Степанович здивовано та скептично подивився на Ладу, а потім його погляд прийняв докір.

- Будь ласка… - додала Лада.

- Дівчинко, ти вже на самоті загралася зі своїми квітками, час вже тобі шукати заміну… - не встиг Макар Степанович договорити, як зупинився, побачивши, що троянда, вочевидь, яку Лада прозвала Троянді, витягла з ґрунту свої корені та акуратно розмістила їх зовні, ніби лапки павука. - Що?..

На цьому чоловік точно запнувся, спостерігаючи у камеру, навіть перестав дихати.

- Покажи, на що ти здатна. - знову попросила Лада. - Будь ласочко…

Троянді зробила крок, а потім ще, іще, - та й взагалі пішла своїми коренями, ніби це повз павук, несучи на своїй спині приклеєну до нього троянду.

- Що ти зробила з рослиною? - Макар Степанович видав зі себе хриплим голосом, не в змозі від хвилювання говорити нормально.

- Додала трохи своїх генів. А точніше, відрістків зі своїх генів. - пояснила Лада.

- Слухай, дівчинко. Ти поки що про це нікому не розказуй… не показуй нікому свою Троянді. Я вирішу, що з цим робити. Може, це занадто небезпечно - і прийдеться знищити, - а на ці  слова Макара Степановича Троянді різко зупинилася та повернулася, ніби щоб подивитися у камеру, - твій проєкт.

- Ні! Я не дозволю! - закричала Лада.

- Я теж цього не хочу. Дуже цікаво, але невідомо, куди все це доведе. Якщо рослина продовжить і далі розвиватися у незвичному для неї напрямку, - це дуже небезпечно. - попередив керівник.

- Але ж ви самі мені доручили розвити рослину у невідомому напрямку. Ви ж наняли не звичайну садівницю, а саме генну інженер-біологиню. - заперечила Лада.

- Ти права. Треба поговорити з вищим керівництвом та перевести тебе до іншого департаменту. До військового. Бо це вже не рослина, а зброя. Біологічна зброя. - обдумував керівник.

- Куди хочете, мене переводьте, але я не хочу розлучатися зі своїми рослинами.

- Вирішено. Я прямо зараз поговорю Артуром Олександровичем. Нехай тебе переводят на марсіанську базу. Там у тебе буде більше простору як фізичного, так і в роботі. Спробуєш зі своєї Троянді зробити щось більш грандіозне… чи нові екземплярі створиш більш модифіковані. У цьому я не сумніваюся. До наступного зв’язку, крихітко, вже дзвоню головному керівникові. А з тобою одразу зв’яжуся після розмови з Артуром Олександровичем…

Розмова обірвалася…

- Що, Ладо? Не треба було демонструвати, що я ходжу? Я ж тебе попереджала… - Троянді поворухнула зі сторони у сторону своїм бутоном, ніби засуджує дії свого творця.

- Троянді, якщо не було би жодного результату, закрили би увесь цей проєкт. - виправдалася Лада.

- Ну та й що? Повернулася би ти зі мною до себе додому. Там би і продовжили жити разом.

- А за що жити? За що платити за будиночок? За їжу? А тобі за добрива? Земля занадто дорога, щоб там жити, не маючи високооплачуємої роботи. До того ж, мене відпустили би одну, без тебе. Та ще б стерли пам'ять, щоб не ділилася своїми розробками, отриманими тут, з іншими. - Лада приникла, охопивши свою голову руками.

- Троянді обійняла дівчину своїм зеленим листям.

- Життя таке жахливе, коли не вистачає грошей. Навіть зуби не полікуєш, коли немає, за що, ось так і будеш терпіти нестерпний біль, бо лікування стоїть коштів, навіть знеболювальне дороге, а те, що постійне вживання ліків руйнує нирки… Ми нічого не можемо собі дозволити, коли не вистачає грошей, коли взагалі їх немає. Навіть їжі не купиш, якщо їх немає. - жалілася Лада. - Заради грошей приходиться робити те, чого взагалі не хочеться робити…

- Ти не хотіла мене створювати? - образилася Троянді.

- Не хотіла… спочатку не хотіла. Але тепер ти, моя квіточко, - найважливіше у моєму житті. Не знала, що я на таке здатна. Взагалі не знала, що природа на таке здатна. Природа за допомогою інженерно-наукових втручань дала такі результати. І цього не було б у моєму житті, якщо все у ньому було би добре. Обмеження принудили мене, діяти, щоб знайти вихід зі цієї безвиході. Змусили мене викарабкуватися з цієї безвихідності.

- Ось бачиш: обмеження дають можливості.

- Розумниця ти моя, трояндочко, синє-рожева квіточко, ти мислиш краще усіх мудреців світу.

- Бо мене створила найрозумніша жінка світу.

- Бо в мене був лише один вибір: досягти успіху, щоб перестати провалюватися у прірву.

- Що ж, Ладо: віриш, не віриш, - дієш, тому що треба, щоб вийшло. Необхідно, щоб вийшло. Є ціль - до неї йдеш. Немає можливостей: створюєш ці можливості.

- Саме так, Троянді. Саме так…

Розум - це добре.

Але інколи перевага, коли мене вважають дурепою та не навантажують мене непотрібною мені справою, іноді кількома одночасно, а доручають це більш “розумній” (на думку інших) людині. Ось і добре, не закидують мене не потрібним мені, що дає можливість мені зайнятися будь-де та будь-коли приємним для мене та корисним для мого майбутнього.