1

1

- Аскольде! Як я давно тебе не бачив! - привітався молодий чоловік, відкриваючи однією кнопкою двері, як у космічному кораблі, бо це... і був космічний корабель, який застиг, обертаючись навколо самого себе окремими частинами, на орбіті планети, ніби її супутник.

- Я був в одній експедиції. Можна увійти? - після цих слів чоловік, який відчинив двері, відійшов у сторону, щоб пропустити гостя всередину. - Я ще навіть не потрапляв на поверхню. Спочатку вирішив по дорозі зустрітися з тобою, Даміре. Як в тебе гарно...

- Я зараз зроблю ще гарніше. - попередив Дамір, також кнопкою зачинивши двері. - Агнесо, відчини жалюзі.

Ніби кажучи у повітря, але стало зрозумілим, що він звернувся до штучного інтелекту, який у відповідь промовив жіночим голосом:

- Жалюзі відкриваються, господарю.

І коли прозорі вікна звільнилися від жалюзей, магічний Космос доторкнувся до внутрішніх апартаментів конструкції, в якій знаходились ці двоє.

- Дивовижно... - перехопило подих у гостя.

- Дивовижно, що ми можемо з тобою ходити, а не літати у просторі у невагомості, використовуючи лише центробіжну силу, яка, як ти знаєш, виштовхує назовні від центру. - прокоментував Дамір.

Ці двоє знаходились саме всередині зовнішньої частини космічного корабля житлового типу, стоячи на підлозі зі сторони зовнішніх стінок конструкції.

Космольот гостя після стикування обертався разом з цим космічним будинком.

- Я дещо знайшов на одному з метеоритів. Той самий метеорит, який ми відкрили з тобою. Я... не знаю, як це описати... - Аскольд натякав на щось...

- Так покажи.

- Я оформив це як привітальний пакунок, щоб пройти межі космічної поліції, думав взагалі відправити собі  поштою, вказуючи на це, як на звичайний подарунок для привітання, але побоявся розлучатися з цією річчю... з цим живим організмом, щоб не втратити його... чи щоб не сталося щось погане...

- Та вже покажи. Не тягни. А то ти мене лякаєш.

Аскольд зняв зі себе наплічник, дістав запаковану святково коробку, зав'язану яскравим бантом з блакитної стрічки, та відкрив цю коробку, - і з очікуванням зазирнув в очі друга.

- Та це звичайний виріб з металу. Який особливий сплав? Схожий на сталь? Чи з нового елементу, який невідомий людству? - запитав Дамір.

- Це сталь. Тобто залізо з домішкою вуглецю у відсотковому співвідношенні...

- Я знаю, що таке сталь. І як її отримують зі заліза за допомогою незначної кількості домішки вуглецю. - перебив Дамір. - Ти мене збентежив таким загадковим лякаючим вступним описом з якоюсь погрозою, що може щось трапитись погане, а тепер показуєш звичайну стальну квітку.

- Вона жива. - повідомив Аскольд.

- Хто жива?

- Ця квітка, схожа на мак.

- Як це жива? На ній багато бактерій та різних мікроорганізмів, які ми ще не вивчили? Ти мені сюди вірусів наніс, щоб загубити єдиного свого друга? - обурився Дамір.

- Ця квітка жива, як і сталь, з якої вона зроблена... виросла.

- Ти збожеволів. Як може металева... точніше саме сталева квітка... хоча байдуже, з якого спаву... як може металевий виріб бути живим? Ще й рости? Ти що? З новим космічним вірусом проконтактував, як він там називається... який призводить до неявних галюцнацій, але дуже конкретно змінює свідомість та світосприйняття? І мене вирішив інфікувати, щоб галюциніровали та втрачали розум обоє? Хоча якщо ти збожеволів, то ти за мене думати вже не будеш...

- Не хвилюйся, Маківко, він тебе не образить більше. - звернувся до сталі у формі мака Аскольд, погладжуючи ці металеві поверхні, дуже точно виплавлені у ідеально гарну квітку.

- Ти збожеволів?.. - зі жахом вимовив Дамір, спостерігаючи наляканими очима за своїм другом.

Аскольд, не звертаючи уваги на свого друга, узяв Маківку (як він прозвав цю квітку) на руки, ніби новонароджену дитину, та обійняв, ніжно притискаючи до себе.

Дамір зі здивуванням та з хвилюванням спостерігав за цими діями дорослого чоловіка, поки ці відчуття не перетворилися на жах після однієї особливості...

Квітка...

Металева квітка... відповіла на обійми... Вона нахилила свою квіткову голівку зі стальних пелюстків на груди Аскольда. І це не було схоже на рухи робота, а лише ніжні тендітні рухи стального виробу, від чого змінювалась сама форма квітки, щоб було зручніше притиснутися до свого охоронця.

- Вона жива?... - прошепотів Дамір.

- Так. Я ж про це і говорив.

- Де ти її взяв?

- І про це теж говорив: на тому нашому астероїді, який я нещодавно вивчав. Там таких див дуже багато, але вони усі сховалися від наших дослідницьких апаратів у підземну печеру. Але мені довірилися, - та одна з них погодилася мене супроводжувати до мого дому. Мені здається, що у нас з нею... якісь почуття... ніби кохання.

- Ти збожеволів. Краще би ти не чіпав цієї квітки та залишив би там, де знайшов. І розповів би усім про свою знахідку.

Після цих слів квітка збільшилася у розмірах.

- Маківко. Маківко. Він несерьозно. Не звертай на нього уваги. Заспокойся, люба. - погладжував Аскольд сталевий виріб, який збільшувався прямо на очах. - Не треба лякати мою дівчинку. І говорити при ній образливе. Вона вивчила нашу мову. Маківко, все добре.

І Маківка повернулася до своїх тендітних розмірів.

- Не принось це.. свою Маківку на поверхню, а то буде лихо. - попросив Дамір.

- Ні. Я зроблю так, як вирішив - і у тебе питати не буду. - заявив Аскольд.

- Тоді на тебе треба заявити до космічної поліції, що ти несеш на поверхню невідомий організм, який може погрожувати усій цивілізації.

- Ні! Не роби цього!

- Я повинен. Тим паче, що я науковець, як і ти. І ми з тобою підписували протокол, де у п'ятому пункті прописано, що треба робити при знаходженні невідомого організму.

Аскольд відпустив свою Маківку. Вона раптово збільшилася до зросту дорослої людини та вчепилася у Даміра.