Крихка шкаралупа

У ризниці пахло ладаном і старим воском, що змішувався із запахом немитих тіл солдатів, які зібралися тут, та зброярської оливи.

Це було низьке приміщення зі склепінчастою стелею, ребра якої сходилися в центрі, нагадуючи лапи величезного кам’яного павука. Тут не було вікон — лише вузька, схожа на щілину, бійниця під самою стелею, крізь яку всередину пробивалося холодне денне світло, лягаючи на підлогу гострим блідим клинком.

Стіни були вкриті потемнілими від часу фресками, що зображали святих із суворими, вицвілими обличчями. У центрі стояв масивний дубовий стіл, який колись служив для переписування священних текстів. Тепер же його поверхня була завалена пилюжними сувоями, обривками креслень і огарками свічок, залитих жовтим воском. По кутках тіснилися важкі ковані скрині, у яких раніше зберігалися ризи.

Навколо столу зібралися кілька солдатів; деякі з них виглядали так, ніби їх щойно розбудили, і старий кастелян замку — високий літній чоловік, одягнений у просту вицвілу лляну сорочку та вузькі штани. Його сиве волосся було заплетене в тонку невелику косу, перекинуту через плече.

Лукас же з’явився в кімнаті останнім. Йому нарешті вдалося вмовити Каеля відпочити в казармах, але це коштувало йому часу.

— Усі в зборі? — надто голосно промовив хлопець, привертаючи до себе увагу присутніх.

— Чекаємо лише на вас, капітане, — озвався один із солдатів, і Лукас кивнув.

Він усе ще почувався незатишно, а відсутність вікон у ризниці й тісний простір лише сильніше нервували. Хлопець швидким кроком підійшов до столу, розглядаючи старі креслення.

— Слухачі визначили, що сіверяни копають підкоп ось тут, — один із солдатів, Лорель, вказав пальцем на північну вежу. — Вони вважають, що вже десь під стінами або зовсім поруч із ними.

— Отже, найімовірніше, вони копають від самого початку облоги?

Лорель кивнув, і губи Лукаса стиснулися в тонку лінію.

— Якщо дозволите, капітане, — заговорив кастелян. Його голос був низьким і хрипким. — Мене звати Освальд, я був кастеляном цього замку близько сорока років.

— Був?

— Кілька років тому мене замінив мій онук, але, на жаль, він не пережив і першого дня облоги, — голос старого здригнувся. — Та повірте, я й досі знаю цей замок як свої п’ять пальців, капітане.

— Мої співчуття, — тихо сказав Лукас, на що старий лише кивнув. — То що ти хотів нам показати, Освальде?

Кастелян підійшов до столу, схилившись над пергаментом, і вказав пальцем на частину малюнку, що зображала північну вежу.

— Під цією вежею є старі галереї, колись там зберігалися бочки з вином, — старий облизав губи, — але близько двадцяти років тому там померло троє слуг, а решта відмовилися туди спускатися, і бочки довелося перенести.

— Померли? — вигукнув один із солдатів, років двадцяти.

— Задихнулися. Ми запізно помітили, що повітря там було зіпсоване, — знизав плечима старий. — Але всі вирішили, що це прокляття.

Лукас помітив, як кілька солдатів склали великий і середній пальці разом — знак, що відганяє лихо.

— Прокляття це чи ні, а повітря там зараз — наша остання турбота, — відрізав Лукас, намагаючись повернути голосу командирську твердість, хоча всередині все стискалося від думки про повернення в задушливу темряву. — Освальде, ці галереї… вони проходять впритул до фундаменту?

Старий кивнув, і коса на його плечі хитнулася, мов маятник.

— Майже. Між галереєю і зовнішньою скелею — не більше двох футів кладки й підсохлої глини. Якщо ваші слухачі не помилилися, то сіверяни зараз копають саме там, — Освальд постукав кістлявим пальцем по кресленню. — Вони думають, що попереду в них ще тижні роботи крізь моноліт, але насправді їх від цієї порожнини відділяє лише тонка шкаралупа.

— Ви хочете, щоб ми зайшли в проклятий підвал і пробили стіну просто до них? — озвався молодий солдат, той самий, що щойно складав пальці у захисному жесті. Його очі округлилися від жаху. — А якщо там… якщо там досі «нечисто»?

— Тоді ви помрете швидко, — сухо відповів Освальд, не обертаючись. — Але якщо ви цього не зробите, сіверяни проберуться в місто, і тоді ми всі помремо від їхньої сталі. І це буде значно довше й болісніше, хлопче.

Лукас дивився на креслення, і лінії на пергаменті почали плисти перед очима, перетворюючись на вузькі коридори його власного кошмару. Йому уявилося, як він стоїть у цій порожній, забутій галереї, а за стіною, за кілька дюймів, ворог шкрябає залізом по каменю.

— Скільки людей там поміститься? — спитав він, не підводячи голови.

— Галерея вузька, капітане. П’ятеро, максимум шестеро зможуть працювати кайлами одночасно. Іншим доведеться чекати в переході, — Освальд подивився Лукасу просто в очі.

Лукас проковтнув гіркий клубок у горлі. Він згадав липкий страх підвалу, паніку, яка ледь не накрила його вночі. Тепер йому доведеться не просто спуститися вниз, а добровільно замкнути себе в пастці, де єдиним виходом стане зустріч із ворогом віч-на-віч у суцільній темряві.

— Збирайте людей, — видихнув він, відштовхуючись від столу. — Візьміть лопати, кайла і… — він запнувся, дивлячись на солдатів, — і побільше масл'яних ламп. Вирушаємо за півгодини.