Зміна фігур

Елейна стояла під кабінетом, відчуваючи, як хвиля сорому, що йшла від батька, душить її. Цей прокислий запах огортав принцесу, повністю витісняючи відлуння ранкової ейфорії. Вона ще раз кинула злісний погляд на гвардійця й рушила коридором у бік виходу до двору.

— Отче Малахію, — голос чоловіка змусив її зупинитися на півдорозі й обернутися, — король на вас чекає. Проходьте.

Звук відчинених дверей пролунав для неї, мов вирок. Важкий скрип завіс на дубових дверях, який раніше здавався їй рідним, тепер асоціювався зі зрадою.

Елейна завмерла, впиваючись нігтями в долоню. Вона побачила, як священник кинув на неї короткий погляд, перш ніж зайти до кабінету, і її одразу затопило відчуття тріумфу й задоволення. Воно було нудотно-солодким, майже до огиди, мов запах, від якого хочеться відвернутися.

Двері зачинилися з глухим стуком. Елейна залишилася в порожньому коридорі, приголомшена тишею.

— Ваша високосте? — обережний голос Сибіли за спиною змусив її здригнутися. — Можливо, нам варто повернутися в сад чи…

— Залиш мене, Сибіло, — чітко сказала Елейна, не обертаючись.

— Але…

— Залиш. Мене.

У голосі принцеси прорізався холод, який змусив фрейліну змовкнути. Елейні не потрібно було обертатися, щоб відчути сплеск образи й розгубленості Сибіли. Це було так прісно, так дрібно. Післясмак батьківського сорому й отруйного тріумфу Малахія випалював усе живе всередині.

Їй хотілося кричати. Але замість цього вона лише розправила плечі й рушила до виходу, оминаючи дівчину, що так і застигла на місці.

Елейна вийшла надвір, і різке світло весняного сонця на мить засліпило її. Простір, затиснутий у лещата сірих стін, гудів звичним життям. Зграйка фрейлін біля фонтану нагадувала стадо екзотичних птахів. Їхні важкі оксамитові сукні кольору глибокої блакиті й стиглої вишні шелестіли по кам’яних плитах, а високі хеннени з невагомими вуалями погойдувалися при кожному русі.

Коли вони присіли в реверансі, довгі шлейфи, підбиті хутром, розпласталися по каменю, мов павичеві хвости, приховуючи гострі носки пуленів. Шум води у фонтані здавався Елейні надто гучним, майже агресивним, ніби він намагався заглушити тіні чуток, що повзли за нею слідом.

На північному боці двору, біля стайні, було жваво. Елейна завмерла, дивлячись, як конюхи виводять спінених коней, а гвардійці перевіряють в’юки. Там був інший світ — світ прямих наказів і чесної сталі.

На мить їй захотілося вскочити на коня й утекти туди, де емоції не нудотно-солодкі, а пахнуть порохом і залізом. Але вона змусила себе рушити далі, не звертаючи уваги на перешіптування за спиною.

Особисті покої королеви являли собою простору залу з високими вітражними вікнами, крізь які світло розсипалося кольоровими відблисками. Велике ліжко з балдахіном було акуратно застелене. У кутку стояв витончений дубовий письмовий стіл, поруч — невелика кована скриня, замкнена на масивний замок.

На столі лежали акуратно розкладені стоси пергаменту; у великій керамічній вазі стояли яскраво-червоні троянди, відсунуті подалі від документів. Декілька пелюсток уже обсипалися, лежачи біля основи вази темними, майже кривавими плямами.

Біля каміна, що не горів, стояла низька кушетка з подушками, на якій сиділи ті самі фрейліни, яких Елейна бачила вранці біля саду. Королева сиділа у високому кріслі, оповита нудотно-солодким ароматом троянд, і її голка рівно ковзала крізь натягнутий на п’яльцях шовк.

Їхні голоси стихли, щойно до покою увійшла Елейна. Вона повністю проігнорувала етикет, залишивши за собою двох розгублених гвардійців.

Маріель не підвела голови. Голка з тихим шерехом прошила шовк, завершуючи пелюстку вишитої троянди. Фрейліни завмерли, боячись навіть зітхнути.

— Твій тупіт чути навіть у підземеллях, Елейно, — м’яко, майже ніжно промовила королева, нарешті відкладаючи п’яльці. Вона ледь помітно повела рукою — і почет одразу ж, у шурхоті спідниць, зник за дверима. — Я навчала тебе манерам з колиски не для того, щоб ти вривалася до королеви, мов бунтівник у захоплену фортецю.

— Ваша Величносте, король… батько, він… — Елейна запнулася, не знаходячи слів.

Вона кинула швидкий погляд на зачинені двері й сіла на кушетку, нахилившись уперед, щоб бути ближче до Маріель.

— Мамо… він не хоче мене бачити, — нарешті сказала вона, і її голос здригнувся.

— Через чутки? — голос королеви залишався спокійним.

— Ти знала?

— Хотілося б сказати, що давно. Але, на жаль, я дізналася лише вчора ввечері, — Маріель легко поправила поділ сукні, і ця показна безтурботність боляче вдарила по Елейні.

— І чому не сказала? — в голосі принцеси прорізалася образа, і вона одразу ж її приглушила.

— Тому що в мене були інші справи, Елейно.

Дівчина спохмурніла. Її нігті вп’ялися в долоні, але вона промовчала. У кімнаті повисла тиша — важка, мов кам’яне склепіння над головою.

Королева підвелася й неквапливо підійшла до столу. Перебрала стос пергаментів, витягла один згорток і простягнула його дочці.

— Що це? — запитала Елейна, розгортаючи лист.