Під шкірою

День у Тірсоні пройшов під жалобним знаменням. Обложена фортеця завмерла, поки солдати ховали тих, хто не пережив нічну атаку. Таких виявилося семеро.

Лукас стояв біля краю розверстої ями, дивлячись на тіла чоловіків, які купили своїм товаришам ще один день життя ціною власного. Він дивився на їхні застиглі обличчя і з лякаючою ясністю усвідомлював: він не може пригадати імена всіх, хто лежав тут. Він же знав їх. З кимось ділив черствий сухар біля багаття свого першого вечора в гарнізоні, з кимось перекидався жартами про походи в таверни... Але зараз імена стерлися, вилетіли з голови, залишивши лише порожні оболонки.

Біля краю лежав доброволець із містян — зовсім ще хлопчисько. Поруч із ним, застигши в німому горі, сиділа молода жінка. Її тонке руде волосся, брудне і сплутане, було заплетене в недбалу косу, а пальці судорожно терзали край його закривавленого колета.

Поруч лежав старий Конор — буркотливий ветеран, який служив у гвардії ще до того, як принцеса Елейн видала свій перший крик. Його обличчя в смерті здавалося висіченим із того ж сірого каменю, що й стіни Тірсона .

Трохи подалі лежав Теро. Біля його тіла, не помічаючи нічого довкола, сидів Нейт. Він мертвою хваткою вчепився в холодну долоню друга, погладжуючи її великим пальцем з такою ніжністю, наче Теро просто спав і міг прокинутися від цього жесту. Сльози прокреслили на брудному обличчі Нейта вологі доріжки, він розгойдувався з боку на бік і щось шепотів, звертаючись до мерця.

Лукас різко відвернувся, відчуваючи, як усередині все стискається від задушливого, липкого сорому. Йому здавалося, що він підгледів за чимось інтимним, майже забороненим.

Могила являла собою довгу траншею, куди складали тіла загиблих, залишаючи між ними невеликий простір, який незабаром буде заповнений землею. Солдат загортали у старі плащі і спускали до ями.

Над могилою стояв капелан, зовсім молодий хлопець, на вигляд не старший за самого Лукаса. Мабуть, усі старі священики покинули місто за першої нагоди або не пережили цей тиждень в облозі. Його голос, охриплий від пилу і криків, читав заупокійну, іноді проковтуючи слова або запинаючись. Слова пролітали повз Лукаса, не затримуючись у свідомості.

— ...порох до праху, і сталь до сталі, — прошепотів хлопець.

Солдати довкола потяглися до ефесів мечів. Пролунав тихий, злагоджений брязкіт —  вони не виймали клинки повністю, лише на пару дюймів, показуючи сталь небу в останньому салюті.

Лукас дивився, як Нейт, перш ніж відійти від Теро , вклав йому в холодну долоню маленьку гілочку засохлого полину. Коли перша лопата землі з сухим шелестом впала вниз, Лукас відчув, як цей звук озвався у нього в зубах і він нарешті дозволив собі відійти від натовпу людей і попрямувати на бастіон, де в невеликій заглибині, на соломі, сидів Каель . Він виглядав блідим і змученим.

—  Чому ти просто не підеш у лазарет і не відпочинеш там? — промовив Лукас, сідаючи поруч і забираючи з рук слідопиту бурдюк із кислим вином.

— Там смердить, а тут я хоч бачу, що відбувається. — Каель повернув собі бурдюк і зробив великий ковток, скривившись.

— Чому не прийшов на похорон?

— Я не люблю похорону.

— Їх ніхто не любить. — У голосі Лукаса почулися нотки гніву. Він подивився на рожеве західне небо. — Ці люди віддали за нас життя.

— Лукасе, вони боролися за себе та своїх рідних, тут немає жодної людини, яка б віддала життя за мене. — Каель хмикнув, що змусило Лукаса лише сильніше стиснути руки в кулаки.

Він відчував, як усередині закипає важка, несправедлива злість. Йому хотілося струснути Каеля, змусити його визнати, що світ не такий цинічний, як йому здається.

— Хіба Теро не був твоїм другом? Наскільки я знаю, ви раніше служили в одному загоні. — Він глянув на чоловіка, який продовжував пити вино великими ковтками. — Хіба ти не хотів попрощатися з ним?

Каель повільно повернув голову. Його очі, затуманені гарячковим блиском, здавались на блідому обличчі двома темними провалами. Він витер губи тильною стороною долоні і хрипко посміхнувся.

— Теро мертвий, Лукасе. Йому байдуже, стояв я над його ямою або жував сухар тут. Молитви не залатають дірку у його грудях. — Він спробував сісти зручніше і тут же скривився від раптового спалаху болю. — Тим більше… То був час для Нейта.

Лукас здивовано глянув на Каель і той знизав плечима.

— Він був там, так?

Лейтенант кивнув і знову перевів погляд на обрій, де сонце вже зникало за кронами дерев.

— Так, був. — Він глянув на свої пальці, під нігтями забилася земля. — Ти знав про них?

Каель лише криво посміхнувся.

— Теро же був моїм другом.

На бастіоні зависла тиша. Люди Тірсона мовчки несли варту, не перешіптуючись і не говорячи, як це буває постійно. У таборі сіверян теж не було чути ні п'яних пісень, ні сміху. Здавалося, сама земля затамувала подих, пригнічена тяжкістю свіжих могил.

Лукас ще дивився на свої руки. Бруд під нігтями підсох.

— Надто тихо, — не витримав він, і його голос пролунав неприродно голосно.

Каель не відповів. Він завмер, привалившись до холодного каменю зубця, і його праве око було примружене, голова трохи нахилена набік.

— Лукас, — тихо покликав слідопит, не змінюючи пози. — Коні.

— Що коні?

— У північній стайні. Чуєш?

Лукас прислухався. З глибини внутрішнього двору, від підніжжя Північної вежі, долинало глухе, нервове іржання і стукіт копит об дерев'яні перегородки. Коні шаленіли, хоча час годівлі давно минув.

— Щось тут не так, — Каель скривився, притискаючи долоню до пораненого боку. — Старий Конор завжди казав: якщо кріт не лізе на грядку зверху, то він уже піджирає коріння.

Лукас згадав стару приказку ветерана, і холодний піт виступив у нього на лобі. Також він згадав схеми облоги з академії, які здавалися такими нудними на папері. «Контрпідкоп. Слухові колодязі. Чаші».

— Гоуп! — гаркнув Лукас, різко підводячись на ноги. Хлопець-зброєносець, що спав біля сходів, підскочив на місці. — Тягни мідні чаші з кухні. Найширші, що знайдеш. І воду. Живо!