Рада тіней

Важкі дубові двері грюкнули, відрізаючи звуки табору, який прокидався: вигуки десятників, гуркіт возів із камінням і далекий, надривний дзвін церковного дзвону, що кликав на ранкову молитву. У комірчині над караульним приміщенням було прохолодно й пахло старим пилом, але після гару бастіону це повітря здавалося благодаттю.

Лукас довів Каеля до вузького ліжка й майже силоміць посадив на край. Слідопит не опирався — сили остаточно покинули його разом з адреналіном. Він сидів, низько опустивши голову, а його ліва рука, притиснута до боку, була вся багряна.

— Знімай колет, — тоном, що не терпів заперечень, сказав Лукас.

Він підійшов до невеликого умивальника, вихлюпнув у миску залишки чистої води й кинув туди шмат грубого полотна. Руки лейтенанта все ще тремтіли — дрібне, противне тремтіння після бою, яке він намагався приховати, грюкаючи металевим ковшем.

Каель почав стягувати просочений кров’ю й потом одяг. Кожен ривок тканини супроводжувався сухим, виснаженим шипінням крізь зуби. Коли він нарешті залишився по пояс оголеним, Лукас на мить завмер.

У тьмяному ранковому світлі тіло Каеля нагадувало мапу минулих битв: бліду шкіру перетинали старі тонкі шрами, але зараз погляд притягувала свіжа рана. Там, де Каель надто різко повернувся на стіні, шов розійшовся, оголюючи запалену, вологу плоть.

— Ти в курсі, що в тебе всі емоції на обличчі читаються? — прохрипів Каель, намагаючись усміхнутися, але вийшла лише болісна гримаса.

Лукас спробував ледь усміхнутися, приховуючи раптовий укол жаху й жалю, від якого перехопило подих. Він підсунув табурет і сів зовсім близько — так, що їхні коліна торкалися. Взяв вологу тканину й обережно почав змивати кров.

— Сиди спокійно, «герою», — тихо відповів Лукас. — Лікар зараз зайнятий тими, кому значно гірше, тож тобі, можна сказати, пощастило.

Він торкнувся шкіри Каеля — холодної від нічного вітру, але палаючої жаром навколо рани. Коли волога тканина торкнулася відкритої плоті, Каель здригнувся. Його пальці судомно вчепилися в край матраца, а плече, на яке Лукас мимоволі сперся рукою, напружилося, мов сталева тятива.

— Дихай, — наказав Лукас, знижуючи голос до того самого глухого шепоту, який допомагав Каелю триматися в лазареті.

Він діяв повільно й методично. Очистив рану, намагаючись не дивитися в обличчя слідопита, але відчуваючи кожен його уривчастий подих на своєму чолі. У цій тісній кімнаті, в цій вимушеній близькості, усе відчувалося інакше. Запах заліза змішувався з гіркуватим ароматом полину, яким пахло волосся Каеля.

Лукас дістав із сумки чисту пов’язку й баночку мазі, яку старий лікар дав йому «про всяк випадок».

— Зараз пектиме, — попередив він.

— Після тупої голки того старого… мене вже нічим не злякаєш, — Каель нарешті підняв погляд.

Його очі, зазвичай холодні й розважливі, тепер були затуманені гарячковим блиском і чимось ще. Він дивився на Лукаса впритул, стежачи за кожним рухом його рук. У цій тиші, яку порушував лише шелест бинта, напруга між ними натяглася.

Лукас почав обмотувати пов’язку навколо талії Каеля. Щоб зробити це правильно, йому довелося майже обійняти його, проводячи бинт за спиною. На мить обличчя Лукаса опинилося за кілька дюймів від шиї слідопита. Він відчув, як шалено б’ється пульс на сонній артерії чоловіка.

Каель завмер, навіть перестав дихати. Його здорова рука мимоволі піднялася, ніби він хотів торкнутися плеча Лукаса чи відштовхнути його, але так і зависла в повітрі.

— Майже все, — видихнув Лукас, затягуючи вузол. Він не поспішав відсторонюватися. — Шов тримається. Але якщо ти ще раз вирішиш погеройствувати…

— І що тоді, капітане? — тихо промовив Каель, проговорюючи звання Лукаса уже без тієї іронії, яку дозволяв собі раніше.

Лукас нарешті підвів очі й зустрівся з ним поглядом. Відстань була мінімальною, і він на мить завмер.

— Тоді я сам тебе пристрелю, — відповів Лукас, але голос його здригнувся. — Щоб ти не мучився. І щоб мені не довелося дивитися, як ти здихаєш.

Він повільно прибрав руки, розриваючи фізичний контакт, але повітря в кімнаті так і залишилося напруженим.

* * *

Елейна спала погано. Усю ніч їй снилася війна, чужа кров і нав’язливий, гіркий запах полину, від якого в грудях народжувалася дивна суміш захвату й тягучого, тремкого неспокою. Тож тепер, сидячи на великій військовій раді, принцеса ніяк не могла зосередитися. Образи зі снів — сіре каміння бастіонів і холодний блиск місяця — здавалися їй реальнішими за обличчя лордів.

— Тирсон стоїть, але чи надовго вистачить припасів? — голос Кассіона звучав незвично тихо. Його пихатість, яку Елейна спостерігала останні дні, остаточно зникла, оголивши змучену, розгублену людину.

— У Тирсоні одні з найкращих солдатів. Чого вартий хоча б капітан Кастель, — озвався Сандес, один із лордів північних земель, намагаючись намацати хоч якусь опору в цьому хаосі. — Він утримає гарнізон, навіть якщо стіни почнуть сипатися.

У залі на мить запанувала свинцева тиша, яку одразу ж розірвав Валеріон.

— Кастель мертвий. — Голос короля прозвучав безжиттєво, майже механічно. — На світанку прибув гонець. Капітан загинув у першій же сутичці.