Крізь попіл і сни

Ніч прийшла до Тирсона непомітно, принісши з собою оманливу тишу й липку тривогу. З настанням темряви рівномірний стукіт сокир змінився безжальним сміхом северян і п’яними, вульгарними піснями, які вони розспівували, сидячи біля величезних вогнищ.

Лукас волів би слухати звук сокири, але життя рідко питало його про бажання. Він лежав на жорсткому сіні в одній із башт, укрившись брудним плащем, і прислухався. Сон не приходив: хоча тіло вже благало про відпочинок, мозок ніяк не міг замовкнути. У голові крутилися розрахунки, списки справ, перевірки, обличчя солдатів, Гоупа й Каеля. Йому постійно здавалося, що він щось упустив або недогледів.

У якийсь момент бажання піти й ще раз перевірити наявність бочок із піском по всьому периметру стіни стало настільки відчутним, що Лукас сів. Але відразу змусив себе знову лягти й перевернутися на інший бік. Він почав згадувати родину, сподіваючись, що ці образи витіснять тривогу.

У пам’яті одразу виник батько. Суворі очі дивилися на нього з певною зневагою, і Лукас сильніше заплющився, намагаючись прогнати це видіння. Тепер перед ним постало обличчя Адель, молодшої сестри. Вона дивилася на нього й світло усміхалася.

«А ти надовго їдеш, братику?» — луною відгукнувся в голові Лукаса голос дівчинки, і він дозволив собі слабку усмішку, нарешті провалюючись у довгоочікуваний, важкий сон.

Сон лейтенанта був коротким і рваним. Йому снилися квітучі сади Вессії й Адель, яка біжить по траві, але раптом запах яблунь змінився їдким чадом, а сміх сестри — різким, захлинаючимся криком.

Лукас підскочив на сіні, скидаючи плащ. У башті було темно, але ззовні, з боку долини, небо палало помаранчевим.

— Вставайте, капітане! Почалося! — у дверному прорізі виник темний силует. Це був один із вартових. — У северян горять склади! Наші підпалили ліс!

Лукас кинувся до бійниці. Там, унизу, величезні штабелі колод, які він бачив удень, перетворилися на колосальні смолоскипи. Полум’я ревло, здіймаючись вище сосен, і в цьому світлі було видно, як табором северян метушаться крихітні постаті.

Та раптом його серце пропустило удар. Біля самого краю лісу, відрізані від стін Тирсона стіною вогню й ворогами, що набігали, відчайдушно відбивалися п’ятеро тіней.

Каель. Вони не встигли піти в темряву.

Лукас, не роздумуючи, схопив свій меч і кинувся вниз гвинтовими сходами, забувши про обладунки, про кодекс і про те, що командир має залишатися в безпеці.

— Їм потрібна допомога! — крикнув Лукас, пролітаючи повз групу солдатів. — Усі, хто готовий битися, за мною!

Лейтенант кинувся до північної потерни, але шлях йому перегородили двоє вартових, які охороняли вихід. Вони стояли зі схрещеними списами, перегороджуючи дорогу у зовнішню темряву.

— Капітане, виходити не можна! Вони надто далеко, ми не встигнемо! — перелякано промовив один із них, витягнувшись струною більше за звичкою, ніж із поваги. Його очі округлилися від жаху, коли він побачив Лукаса без лат, у самій сорочці, з божевільним блиском у очах.

Лукас завмер на секунду, важко дихаючи. Ззовні, за важкими дубовими дверима потерни, чулося крики й дзвін сталі.

— Заберися з дороги, солдате, — голос Лукаса звучав не як голос юного лейтенанта, а як рик пораненого звіра. — Це наказ.

— Але, сер… там вогонь… північники вже оговталися… — хлопець зі списом затремтів, але зброї не опустив. — Ми погубимо всіх, хто вийде назовні.

Лукас схопив вартового за комір і притягнув до себе так близько, що той побачив відблиск пожежі в його зіницях.

— Якщо ми їх кинемо, то Тирсон упаде завтра вранці. Або ти відчиняєш ці двері, або я сам виб’ю їх твоєю головою.

Двері зі скрипом піддалися. У проріз увірвалися жар і запах паленої смоли. Лукас першим вискочив на мокру травневу траву, яка тепер здавалася чорною від кіптяви.

Попереду, на тлі палаючих штабелів лісу, він побачив Каеля. Той стояв на одному коліні, відбиваючись мечем від двох велетнів-северян, поки решта диверсантів намагалися відтягти пораненого товариша до стін.

— Каелю! — крик Лукаса потонув у ревінні полум’я, але слідопит на мить обернувся. Його обличчя, залите кров’ю й світлом пожежі, викривилося в гримасі невіри.

У цей момент лейтенант відчув задушливий спокій. Адреналін у скронях більше не пульсував, а поле бою здалося настільки чітким, що виникло відчуття нереальності того, що відбувається. Він вихопив лук із рук одного із солдатів, які все ж ризикнули піти за ним.

Лукас поклав стрілу на тятиву й натягнув її так упевнено, ніби збирався прострелити яблуко на спір. Вітер ворухнув руді кучері хлопця. Затримавши подих, він пустив стрілу в політ. Та, прочертивши точну траєкторію, ввігналася в шию одного з северян. Лукас не міг чути цього на такій відстані, але в його вухах виразно пролунав хрускіт рваних тканин і м’язів.

Каель не зволікав: швидким рухом він добив другого нападника й кинувся в бік потерни. Решта диверсантів, уловивши момент, теж рвонули до воріт, тягнучи на собі пораненого товариша.

— Чого стоїте як бовдури?! — голос Лукаса був рівним, але від того ще страшнішим. — Забирайте пораненого!

Він знову поклав стрілу на тятиву, прикриваючи відхід Каеля й інших. У вухах усе ще дзвеніло від дивного спокою, але в грудях уже починала проростати крижана тривога.