Відлуння Тірсона

Ніч в обложеному місті нагадувала нескінченне очікування страти. Багаття на стінах горіли тьмяно, майже не даючи тепла, — дрова економили, розуміючи, що облога може затягнутися на місяці.

Лукас сидів на кам'яному виступі бастіону, підклавши під себе згорнутий плащ. У руках він тримав список загону. Тридцять імен. Навпроти імені «Кастель» уже стояв акуратний сухий хрестик, поставлений чиєюсь байдужою рукою.

— Не читай імен мертвих, хлопче. Від цього погляд замилюється, — Каель з'явився з темряви так безшумно, що Лукас здригнувся, ледь не випустивши пергамент.

Слідопит присів поруч, притуливши свій новий тисовий лук до зубця стіни. Він дістав невелику люльку, вирізану з кореня шипшини, і набив її сумішшю сушеного полину та дикого хмелю. Кресалом викресав іскру, і незабаром над зубцями стіни поплив гіркий, їдкий дим, від якого в Лукаса защипало в очах.

— Я повинен знати, хто залишився, — тихо відповів Лукас, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях і відмахуючись від неприємного запаху.

— Чому ти мені допомагаєш? — несподівано запитав хлопець, нарешті відірвавши погляд від пергаменту.

— Цікаве питання, — хмикнув чоловік і знову втягнув у легені гіркий дим. — Кастель був моїм другом, і він завжди відгукувався про тебе добре. Ну, знаєш, як про такого добродушного молодшого брата.

Каель трохи помовчав, перш ніж додати: 

— Добродушного і дурного.

Лукас обурено втянув повітря.

— Як ти смієш так розмовляти зі своїм лейтенантом?

— Ти тепер капітан, хлопче, — Каель пропустив повз вуха невдоволений тон Лукаса. — Печатка Кастеля тепер у тебе, а отже, і вся ця отара овець на стінах — теж твоя. Я допомагаю тобі не тому, що я такий «добрий дядечко». Вважай, що це борг перед моїм покійним другом.

Лукас дивився на нього ще кілька хвилин, а потім знову почав перечитувати імена, намагаючись згадати, кого з них він бачив після тієї битви. Тиша затягувалася, порушувана лише мірним гупанням і знущальним сміхом сіверян по той бік стіни.

Коли Лукас знову заговорив, його голос трохи тремтів:

— Гоуп... він зовсім дитина, Каелю. Він спить там, припавши до ящика, і всміхається уві сні. Як він може тут усміхатися?

— Він бачить уві сні дім. Це єдине місце, де сіверяни його не дістануть, — Каель раптом завмер, підвівши голову. — Чуєш?

Лукас прислухався. Гуркіт молотів за частоколом припинився. Тиша, що запала над полем, була такою щільною, що, здавалося, її можна торкнутися рукою. А потім із цієї тиші долинув звук: м'яке, ритмічне шелестіння сотень ніг по мокрій траві.

— До бою! — голос Каеля, доти тихий і хрипкий, тепер прорізав нічне повітря, як удар батога. — Гоупе, до багаття! Роздувай вогонь, мерщій!

Лукас не встиг усвідомити, що відбувається, коли перші штурмові драбини з глухим стукотом ударилися об зубець стіни прямо перед ним. З чорної прірви за стінами полізли тіні. Вони не кричали — було чути лише важке дихання та скрегіт кігтів по каменю. Мешканці півночі йшли «тихим штурмом».

— Меч, капітане! — гаркнув Каель, випускаючи стрілу майже впритул у голову першого ворога, що з'явився.

Світ миттю вибухнув криками. Сонні солдати схоплювалися, плутаючись у плащах. Лукас вихопив меч — сталь жалібно брязнула в темряві.

— Не давай їм перевалити через край! — Каель випустив чергову стрілу, і один із нападників із коротким криком звалився вниз. — Лукасе, наказ! Твої люди дивляться на тебе!

Лукас побачив, як над зубцем з'явилося обличчя сіверянина — татуйоване, заросле густою бородою, з очима, сповненими жаги крові. Гоуп, що стояв поряд, завмер від жаху, виставивши вперед тремтячий спис. Сіверянин заніс сокиру.

— До стіни! Тримати стіну! — голос Лукаса зірвався на крик, але він першим кинувся вперед.

Меч був важким. Коли він увійшов у тіло ворога, лейтенант відчув не «честь», про яку говорили в академії, а нудотний опір плоті та хрускіт кістки. Він штовхнув сіверянина плечем, скидаючи його разом із драбиною назад у прірву.

Сутичка була короткою та лютою. Мешканці півночі лише «пробували» оборону на смак, промацуючи слабкі місця. Коли останні драбини були відкинуті, вони так само швидко відступили в темряву, залишивши під стінами десяток тіл.

Лукас стояв, важко дихаючи. Його шарф був забризканий чимось темним, а руки тремтіли так сильно, що він ледь не випустив меча. Каель підійшов до нього, закидаючи лук за спину. Він мовчки взяв лейтенанта за плече, трохи сіпнувши його, змушуючи дивитися на себе.

— Ти як, капітане? — тихо запитав він. — Дихай, Лукасе. Дивись на мене. Ти врятував того хлопця. Це все, що має значення.

— Це... це ніколи не скінчиться, так? — видихнув Лукас.

Каель не відповів. Він лише сильніше стиснув його плече, дозволяючи тиші відповісти замість нього.

* * *

У Ріадорі світанок був ніжно-рожевим, але для Елейни він пахнув сталлю і полином. Цієї ночі їй снився Тірсон: крики битви, різкий запах крові та поту.

Вона сиділа перед дзеркалом, поки дві фрейліни — мовчазна Марта і вічно допитлива Сибілла — чаклували над її волоссям. Сибілла затягувала корсет, і кожен ривок відгукувався в тілі Елейни луною нічної сутички в Тірсоні.

— Ваша високосте, ви сьогодні такі бліді, — щебетала Сибілла, заглядаючи їй в обличчя крізь дзеркало. — Невже погані сни? Кажуть, уночі в замку чули крик...

Елейна стиснула пальці на підлокітниках крісла. Вона відчувала від Сибілли не турботу, а гостру, колючу цікавість. Запах дешевих парфумів фрейліни змішувався з фантомним запахом полину, який усе ще переслідував принцесу.

— Ночі ще холодні, попри літо, Сибілло. Просто протяг, — холодно відповіла Елейна. — Принеси мою сукню зі щільного оксамиту.

Сибілла чемно вклонилася принцесі й пішла за вбранням, а Марта продовжувала зосереджено затягувати корсет. Ця жінка була з нею ледь не від народження, і вона подобалася Елейні значно більше, ніж юна Сибілла, яка з'явилася нещодавно.