Коли починається війна

Запах жасмину залишився по той бік важких дубових дверей, окованих чорним залізом. Тут, у Малій залі, пахло інакше: згірклим воском, старою шкірою пергаментів та важким чоловічим потом. Вікна-бійниці були щільно зашторені, і лише смолоскипи в бронзових кільцях кидали танцюючі тіні на обличчя присутніх.

Король Валеріон сидів на чолі довгого столу, витесаного з цільного стовбура мореного дуба. Він уже встиг змінити парадний обладунок на простий шкіряний колет, але на його плечах усе ще лежав важкий ланцюг верховного суверена.

Елейна сиділа ліворуч від батька. Її присутність тут була привілеєм, купленим роками послуху, але сьогодні вона почувалася зайвою. Її тесон залишився в саду, а долоні все ще тремтіли від тієї дивної, крижаної пульсації.

Рейнар, наче тінь, завмер прямо за її кріслом. Його рука не полишала ефеса меча, а погляд повільно сканував кімнату, затримуючись на кожному з дванадцяти лордів.

— Кордон у вогні, — голос короля розрізав тишу, ніби розжарена сталь. — Нордгейм перейшов брід біля Драконячого піку. П'ять сіл спалено. Фортеця Тірсон в облозі.

— Це безумство! — Лорд Кассіан, огрядний чоловік із багряним обличчям, ударив кулаком по столу, від чого срібний кубок жалібно брязнув. — У нас перемир'я! У них немає сил для повномасштабної війни, їхня скарбниця порожня після минулої зими!

— Дим над нашими полями не питає про скарбницю, Кассіане, — холодно озвався старий герцог Ройс, чиї землі межували з північними рубежами. Він розгорнув на столі грубу карту на овечій шкурі. — Якщо Тірсон упаде, шлях до столиці буде відкритий. Нам потрібно оголошувати загальний збір васалів. Негайно.

Елейна подивилася на карту. Лінії річок і лісів здавалися їй венами на тілі країни, якими зараз починала текти отруйна чорнота. Вона відчула, як у кімнаті похолоднішало. Не фізично — це був той «протяг», який вона завжди відчувала в такі моменти.

Вона перевела погляд на лорда Кассіана. Той обурився найгучніше, вимагаючи пояснень, але від нього не пахло праведним гнівом. Елейна відчула липкий, нудотний присмак страху, змішаного з чимось... тріумфуючим?

— Батьку, — голос Елейни пролунав несподівано чітко, змусивши лорда Кассіана поперхнутися черговим запереченням.

Рейнар за її спиною ледь помітно переніс вагу тіла, його обладунок тихо брязнув. Елейна шкірою відчувала його зосереджену увагу — він не просто охороняв її, він вивчав її реакцію. Вона знала: якщо вона зараз викаже своє хвилювання надто явно, його долоня ляже їй на плече у жесті підтримки, і тоді він відчує, як її б’є крижаний дрож. Цього не можна було допустити.

— Гонець сказав, що напад стався вчора ввечері, — продовжила вона, не дивлячись на Кассіана, чиє «торжество» відчувалося нею як запах гнилі. — Але Драконячий брід розташований за три дні шляху від Ріадора. Щоб доставити звістку за добу, гінцю треба було не просто загнати коней. Йому треба було виїхати ще до того, як упали перші стріли.

У залі повисла важка, наче ватяна, тиша. Король Валеріон повільно повернув голову до дочки. В його очах відбивалося полум'я смолоскипа, роблячи його погляд майже нелюдським.

— Або, — подав голос герцог Ройс, потираючи шрам на щоці, — хтось у цій залі знав про наказ нового короля Нордгейма ще до того, як його віддали.

— Досить звинувачень! — Кассіан схопився, його обличчя налилося червоним. — Ми витрачаємо час на загадки дівчиська, поки сіверяни точать сокири! Нам треба готуватися до війни.

У залі запала тиша, ніби сказане вголос слово «Війна» остаточно перетворило все на реальність. Тиша відгукнулася в Елейні тупим болем десь у потилиці. Вона відхилилася назад, відчуваючи холод спинки дерев'яного стільця, намагаючись хоч трохи вгамувати раптову хвилю нездужання.

У цей момент хтось почав говорити — менш впевнено, ніж раніше, але вже більше по суті. Суперечки вщухли, змінившись обмірковуванням стратегії, але дівчина ніяк не могла зосередитися. Раптом вона відчула майже невагомий дотик рукавички до плеча крізь тонку тканину сукні. Принцеса не піднімала на Рейнара погляду, але вдячно ледь кивнула, відчуваючи, як біль трохи відступає.

Так було завжди: Рейнар якось міг утихомирювати її силу, навмисно чи ні.

У кутку зали стояв чоловік похилого віку. Його сиве волосся доходило до пояса і було заплетене в тонку косу. Елейна завжди вважала, що священники мають приносити із собою запах ладану та умиротворення, але від цієї людини віяло лише старим попелом, і дівчина завжди намагалася його уникати.

Священник, отець Малахій, не ворухнувся. Він не брав участі в обговоренні комор та ополчення, але його погляд, важкий, як могильна плита, був прикутий до принцеси. Елейна відчувала його присутність навіть із заплющеними очима: він відчувався як глуха, мертва пляма в яскравому калейдоскопі емоцій розпалених лордів.

Рейнар, відчувши, як здригнулися плечі принцеси під його долонею, прибрав руку так само непомітно, як і поклав її. Він знову перетворився на нерухому статую, але його пальці на ефесі меча побіліли. Він знав, що робить: у цій залі, під прицілом стількох очей, будь-який прояв близькості був небезпечним. Але ще небезпечнішим був цей старий у кутку.

— Досить, Кассіане, — голос короля Валеріона пролунав стомлено. Він потер перенісся, ніби намагаючись стерти видіння палаючих сіл. — Тірсон стоятиме. Це не обговорюється. Ми не віддамо північну браму без бою.