Перед бурею

Жасмин цього року зацвів буйно, раніше терміну. Його аромат густою, нудотно-солодкою пеленою витав у повітрі, змішуючись із їдким димом жаровень та запахом турнірного пилу. Внизу, у головній залі замку, гриміли кубки, у сади вривався регіт лордів і розсипалися перебори лютень — столиця захлиналася святом.

Сонце тонуло в кронах, розливаючись по мармуру розплавленим золотом. Там, за живоплотом, де безумство бенкету перетворювалося на лінивий гул, дерево цілувало дерево.

— Лівий бік, — ледь чутно промовив Рейнар.

Елейна не чекала. Відступила на пів кроку, гасячи інерцію, і вдарила першою. Важкий ясеновий тесон виявився підступним: витесаний за вагою бойового меча, він не брязкав, а глухо гудів при кожному помаху. Від ударів по долонях йшла суха вібрація.

— Ти надто впевнений у собі, — кинула вона, парируючи випад. — Це тебе й погубить.

— Мене? — у його голосі проступила усмішка, яку вона швидше відчула, ніж побачила.

Рейнар рухався скупо, ощадливо, без жодного зайвого жесту. У його фехтуванні не було жаги крові — тільки чистий, майже хлоп’ячий азарт. Задоволення від танцю на межі. Це було просто. Без тіней, без передчуття біди.

Вона скоротила дистанцію.

І знову це сталося: вона відчула замах ще до того, як він почався. Короткий електричний імпульс у грудях, ледь помітне ущільнення повітря там, куди зараз прийде удар.

— Ти передбачаєш? — неголосно запитав він, коли їхні клинки схрестилися біля самих ефесів.

— Я називаю це інтуїцією.

Одним точним, ледь вловимим рухом він перехопив її удар. Дерево глухо стукнуло об дерево, і Рейнар коротким важелем вивернув її зброю. Навчальний меч не витончено впав, а з важким гуркотом повалився на пісок.

Вона засміялася — коротко і незвично вільно. Тут, за огорожею, не було титулів. Не було громіздкого трону. Не було Інквізиції, чиї тіні вічно нишпорили по кутках у пошуках «заборонених дарів». Тільки ритм дихання та рівновага.

— Ти стала повільнішою, — констатував він.

— А ти — самовдоволеним.

Рейнар простягнув їй зброю. Коли їхні пальці на мить зіткнулися, повітря між ними наче натяглося.

— Якби ви стояли на трибуні, як і належить принцесам, — додав він, відводячи очі, — я б уже стискав у руках золотий вінець.

— Якби я стояла на трибуні, — вона трохи схилила голову, — ти все одно шукав би мій погляд, а не золото.

Принцеса хмикнула, і чоловік усміхнувся їй трохи скупо, самими куточками губ.

— Я теж так можу! — дзвінкий крик розрізав тишу, що запанувала на мить.

Молодший принц Арден вилетів із-за кущів, стискаючи гілку кипариса замість меча. Обличчя — у багряних плямах, волосся — як вороняче гніздо, в очах — шалене захоплення.

— Бачила? Бачила, як він його підсік? Я теж так зроблю! Дивись!

Він почав рубати повітря з такою люттю, ніби на нього ополчилося все королівство. Рейнар відразу опустився на одне коліно, приховуючи посмішку.

— Стійку ширше, ваша високосте.

— Просто Арден! — обурився хлопчик, ледь не завалившись на бік від старанності.

Король Валеріон з'явився слідом. Він ішов алеєю — втілена непохитність; сонце грало на його парадних обладунках, викрешуючи сліпучі відблиски. Там, унизу, тисячі людей пили за його здоров'я, і зараз він справді виглядав атлантом, здатним утримати небо.

Батько поклав важку долоню на синову голову.

— Ну що, Ардене? Усіх переміг?

— Усіх до одного!

Король засміявся — щиро, гордо. Елейна дивилася на них, і в грудях розливалося рівне, спокійне тепло. Любов батька була відчутною, щільною, як стіна фортеці. На мить її серце ніби наповнилося сонцем.

Королева Маріель стояла трохи віддалік, у тіні кипариса, майже зливаючись з його темною зеленню. Вона дивилася на дочку й ледь усміхалася, ніби могла розгадати її думки без слів. Дівчина, зрештою, не сумнівалася, що так воно і є. Вона швидко відвела очі.

Рейнар випростався, опустивши тесон вістрям у пісок. Його рух був чітким, майже механічним — перехід від спарингу до служби зайняв частки секунди. Він схилив голову, притиснувши кулак до нагрудника, і промовив низьким, рівним голосом:

— Ваші Величності, — коротка пауза, погляд на короля, потім на королеву. — Мій пане, принцеса досягла успіхів у захисті лівого флангу. Гвардія готова до продовження варти.

Музика обірвалася не одразу. Спочатку замовкла лютня, потім стих сміх, поступившись місцем вигукам, а згодом — тривожному гомону.

Коли брудний силует гінця розірвав зелень саду, Рейнар змінився на обличчі. Він ступив уперед, відтісняючи Елейну собі за спину, і його долоня важко лягла на руків’я сталі.

— Стояти! — голос Капітана пролунав як удар батога.

Гонець, задихаючись, упав на коліна за п'ять кроків, не сміючи підняти очей на короля. Його пальці судомно стискали сувій із червоним воском. Рейнар не розслабився. Він швидким, чіпким поглядом окинув гінця. Той був надто брудним для цього золотого вечора. Занадто змученим.