8

Отже, викладачі поділилися, а інша група студентів обрала собі того ж таки Андрія Вікторовича. Хоча варіантів у них було небагато, серед усіх інших він був єдиним, кого вони знали хоча б за кількома предметами. Сніжка почав:

— Гаразд, раз поділилися, то тепер лишилося поговорити тільки про ваші койко-місця. Спочатку ми думали самі поселити вас, але, обговоривши це зі своїми колегами, вирішили, що ви й самі добре впораєтеся. Тож уперед!

Дві групи стояли мовчки. Ніхто не розумів, чи вже йти, чи чекати. Сніжка постояв, подивився на них і мовив:

— Ну, чого ж стоїмо? Уперед, вибирайте!

Тут усі раптом стрепенулися. Забувши навіть про свої речі, дівчата наввипередки побігли до будиночків, кожна бажаючи урвати собі кращий із варіантів.

Декілька дівчат з іншої групи одразу забігли до першого будиночка. Він був дерев’яним, як і всі інші, пофарбованим у темний колір, чимось схожий на каштан, який щойно впав додолу й іще не набув благородного коричневого відтінку. Одноповерховий, із цікавим оздобленням. Двері були з обох боків, і хоча всередині хлопці ще не були, вони могли уявити, що в приміщенні був один прохід посередині, від якого вели двері до інших кімнат.

Отже, перший будиночок уже був зайнятий, лишався ще один — на самому верху. Цей сильно відрізнявся від першого: був значно коротшим, але, на відміну від першого, мав два поверхи. За своєю суттю він був дуже схожим на будинок викладачів. Так само з лівого боку були масивні сходи з верандою та вікном біля входу, та, на відміну від викладацького, цей був значно привабливішим з першого погляду. Тепер уже дівчата з групи друзів забігли сюди.

Хлопці не поспішали: обоє не любили поспіху, та й у будь-якому разі місце для них знайдеться. Єдине, що їх турбувало, — це хлопці з іншої групи. Ідея жити разом із чужими не подобалася жодному.

Вони поволі підійшли до вищого будиночка. Уже зсередини чулося шарудіння й біганина: дівчата про щось сварилися, що загалом було типовим. Хлопці по одному піднялися кам’яними сходами до вхідних дверей. Переступивши поріг, вони одразу відчули типовий для дерев’яного помешкання запах. Щось від землі, комах і пахучої сосни — її смоли та голок. Коричневі тони заспокоювали. У цьому місці хотілося жити, його легко можна було назвати своїм домом.

Переступивши поріг, хлопці опинилися в такому собі коротенькому коридорі. Буквально метр на метр, він відділяв вхід від іншого приміщення, до якого вели ще одні двері. Тут уже стояло безліч взуття, десь виднілися чиїсь капці. На стіні зліва від входу висів термометр — як показувала пізніша практика, дуже корисна тут річ. Також там була пам’ятка з правилами, яких потрібно було дотримуватися під час перебування на стаціонарі загалом і у цьому будиночку зокрема.

Хлопці коротенько пробіглися очима по пам’ятці.

— Не вживати алкоголю, не палити, не шуміти після двадцять другої години, — монотонно прочитав Петро.

— Звичайний набір, як і в кожному навчальній будівлі.

— Але тут це звучить ще смішніше.

Залишивши пам’ятку позаду, хлопці переступили через ще один поріг. Далі їх вів коридор: приблизно п’ять кроків до стіни, а потім — повороти праворуч і ліворуч. Від одного вікна до іншого. Планування будинку нагадувало букву Т: унизу був вхід, далі — коридор і розгалуження вздовж верхньої частини літери. По обидва боки розташовувалися кімнати. Дві кімнати ліворуч, коридор і ще дві праворуч. Так само вгорі, по дві кімнати з кожного боку, тільки тепер їх розділяла не коридорна частина, а стіна. Через це верхні кімнати були значно більшими й уміщували не по дві людини, як нижні, а по три чи чотири — скільки влізе.

Хлопці вже стояли посеред «роздоріжжя» й дивилися на метушню довкола, коли до них раптом підбігла Староста.

— Де ви були? Ми вам ледве-ледве вибили «двійку» від інших дівок. Он ця зразу... — вона показала на першу кімнату ліворуч унизу.

— О, за це дуже дякую! Хоч не з іншими хлопами, — усміхнувся Петро, якого ця новина неабияк порадувала.

— А де ті хлопи, до речі? — поцікавився Роман. — Вони швидше за нас дійшли сюди.

— Вони пішли в дальню нижню кімнату праворуч. Там трійка, але вони посунули туди вчотирьох, так щоб однією компанією.

— Хтось буде спати в спальнику на підлозі, — думку Романа підкреслила його усмішка.

— Або спатиме разом із кимось, — посміялася Староста й побігла далі у справах.

Хлопці повернули за ріг і пройшли два кроки до своєї нової кімнати. На дверях висів папірець із прізвищами та номером групи. За кодом 091 можна було зрозуміти, що перед ними тут проходили практику біологи. За почерком і особливо акуратно виведеними дугами в літерах К і Д вони зрозуміли, що до них це була дівоча кімната.

Обережно прочинили дерев’яні двері. Петро пирснув, а в очах Романа відбився щирий подив. Вони обоє жили в гуртожитку, тому тіснота й постійне маневрування поміж сусідами їх не дивували. Але ця кімната була чимось більшим, ніж звичайна кімната в гуртожитку. Маленька, п'ять на три метри, вона мала вміщувати двох людей. І, по суті, так воно й було, якщо забути про речі та меблі, яких насправді було не так уже й багато.

Кімната видовжувалася від входу до вікна, за яким постійно мелькали чиїсь голови. Вікна були розташовані досить високо, як і сам будиночок над землею. Завдяки цьому ті, хто був ззовні, не могли заглянути у вікна тих, хто перебував усередині, хіба що підійти впритул, вхопитися руками за виступи й каміння вздовж фундаменту та підлізти ближче. Загалом, крім хлопців, цього ніхто не робив. Натомість тим, хто був усередині, відкривався гарний вид на всіх, хто входив чи виходив. Жодне обличчя не проходило повз, щоб його не побачили допитливі очі.