5

— Дуже вже потрохи їдемо, - примітила Гануся.

— Справді не спішимо, хоча ніби і дорога нормальна, - підтримав Роман.

— А хотілось би швидше, скільки можна.

Раптом автобус зупинився. Шлагбаун ззаду вже опустився, але відстань між ним і автобусом не перевищувала ста метрів.

— І що знову, - обурилась Гануся.

А знову було ось що. Автобус затих, став один із викладачів.

— Всі виходимо і підбираємо свої речі ззовні, нічого не забудьте усередині.

Трійка глянула один на одного. Навряд те місце, де вони зупинилися було місцем їхнього призначення. Але для чого тоді виходити з речима.

Так як вони були останні, речима з багажника тепер займалися інші люди, всі спішили і ззовні була легка колотнеча. Люди приймали свої речі і відходили вбік, щоб не заважати іншим.

— Не полізиш цього разу? – глузував Роман.

— Та вже дякую, мені і того вистачило. До речі, он і наші речі, - глянув у бік багажника Петро.

І справді, поруч відкритої дверці, з яких стирчали чиїсь ноги, без тіла, лежало безліч портфелів, разом із ними й портфелі трійки. Порозбирали кожен свій рюкзак, але вдягати ніхто не спішив. Відтягнули їх вбік і всілися на траву чекати наступних вказівок. Почали оглядати місцевість.

Зліва від них будиночок із тим самим шлагбауном, навпроти кафе з невеликим магазином на сходах. Все стилізоване під дерево, явно зроблене для туристів. Прямо перед ними, через дорогу, стояла якась комора, біля неї загони під худобу, поки пусті. Петро думав про неї. Дивно здавалася картина, місце яке мало би бути таким живим пустувало, від того і здавалося якимсь неприродним. Пліт був високим, з великими отворами по центрі. Збиті просто, навіть недбало, необроблені дошки з кори дерев, грубо і криво прибиті один до одного. Отже пастися там мала б велика худоба.

— Можливо корови, - в голос подумав Петро.

— Які корови? – здивувався Роман.

Та довести Петро не встиг, заговорив один із викладачів.

— Запрягайтеся, далі йдемо пішки, - проговорив серйозний, але відчутно хороший голос.

— А куди йти? А як довго? А чого не на автобусі? – посипалися питання від студентів.

— Самі побачите, ще трошки пройдемося, ви ж географи, - закінчив балаган Віктор Андрійович і сам почав одягати свій портфель.

Всі зробили так як і він, повільно але енергійно ті здоровенні мішки опинилися на спинах, давили на них своєю вагою, змушували лишній раз все нижче нагнутися.

Почали йти однією великою кучею, яка лише інколи перетворювалась в тонку веревку, коли назустріч їхали автомобілі. Почали гадати чому вони змушені йти, раз інші автомобілі і машини їдуть як і назустріч групі, так і навздогін їй.

З безлічі розмов навколо друзі зрозуміли що їхати вони справді мали і надалі, але водій побоявся, звертаючи увагу на те, що вже їздив цього сезону і чуть не застряг посеред дороги.

— Боїться не розвернутися, а ми тепер йти маємо через те, за що гроші платяться, - бурчав Роман.

— Не так вже і погано насправді, все одно потім ще йтимемо, так хоч трохи звикнемо, - обнадіював Петро.

— От тільки як йтимемо наступного разу, ми ж не будемо брати абсолютно всі свої речі, не думав? – ніяк не давався Роман.

— Звідки ти взяв, якщо будемо жити в горах хоча б день – два, точно будемо. Не ний, зараз звикнемо.

От тільки легше від цих слів не ставало. Петру самому терло і давило на спину неймовірно, а ще ж гітара в руках. Дорога продовжувала звиватися і краю їй видно не було. З обох боків широкої дороги їх оточували величні, високі сосни, здалеку з вікна вони здавалися не такими вже й великими, але будучи тут, ти ніби згинався перед їхньою величчю. Під легеньким вітерцем їхні крони гойдалися, кожна по- своєму. Це видовище затягувало. Відчуваєш щось нетипове спостерігаючи це. Спокій проходить повз кожен сантиметр тіла, хочеться зупинитися, лягти на траву та просто спостерігати. Про все забуваєш ось так під їхніми кронами, зливаєшся і стаєш одним цілим із ними.

А дорога тривала далі. Спини вже достатньо заніміли, щоб та різка біль пройшла. Вага не відчувалася, але й сили на лишні розмови не лишалося. Чи то так та вага впливала на них, чи взагалі та природа навколо. Ось по лівий бік показалася річечка. Дика, неприборкана людьми вона пробивала собі шлях повз каміння та дерева, змінюючи під собою рельєф так, як тільки їй буде зручно. Віктор Андрійович зауважив, що це важлива річка, Прутом її кличуть і поважають, бо тече вона тут стільки, що пам’ятає кожного, хто проходив повз неї, а особливо кожного, хто плюнув у неї. Починаючи з того місця, річка ця проводила їх аж до самого їхнього місця призначення. Все навколо здавалося зовсім іншим, не таким, що ти бачиш кожен день вдома. Можливо саме від того не кортіло говорити, лише тихо ступати та оглядатися по сторонам, фотографуючи все своїми очима.