3

Дорогою до них бігла дівчина, низенька, з довгим покрученим розпущеним волоссям.

— Гануся виявилася ще пунктуальнішою за тебе, прийдеться тобі ще трохи полазити рачки, - посміхнувся Роман.

— Еех, давай подавай, я прийму там, - Петро поліз знову усередину.

— Ну шо там, - крикнув водій з вікна, - шо панькаєтесь.

— Та зараза – зараз, он біжить остання.

Водій сховався всередину вікна, Гануся підбігла до свого одногрупника, якого пізнала ще здаля.

— Хух… Ромчик… думала вже все, запізнилась на все, шо можна, - не встигши віддихатися промовляла вона.

— Молодчина, що скажеш, та пусте, давай свої речі, он можеш з чумазим поздоровкатись, - посміявся Роман.

— З ким-ким, - здивувалася Гануся, і поглянула вниз, - а, так то ти Пецьку, йоой, та ж там брудно.

— Нічого – нічого, ще б Ромчик швидше подавав, то менше вимазався, агов!

— Та тримай тримай, помалу буде, - проказав Роман, подававши речі Ганусі.

Закінчивши з речима, друзі попрямували в середину салону, Петро гукнув водію, що вони закінчили. Дівчата таки справді зайняли місця для них трьох. В самому кінці, що накраще, адже в руках Петра була його гітара. Не поклав до багажника, боявся за неї. В руках певніше, як завжди.

— Всі є, чи когось загубили? – крикнув той в салон.

— Всі, хто хотів, ті є! – крикнули дівчата у відповідь.

Водій повернувся до свого місця за кермом. Почувся звук двигуна, коробка передачі загарчала, автобус покотився своїм шляхом.

— Ну що ж, почали, - проказала Гануся.

Важкий металевий звір з гуркотом почав свій рух. Почався подорожній гамір. Хтось вигукнув якийсь жарт, в іншому куточку хтось засміявся. Чи то від того жарту, чи зі свого чогось, та то стало уже не важливим. Кожен окремий голос зливався в одне ціле, у місці, де не стало окремностей. В цьому автобусі, на такий короткий час змішалися всі голоси, дзвеніли вони ніби одна пісня, кожен окремий голос як свій інструмент у величезному оркестрі. Петро поглянув на те і так добре стало йому. Він відчував цей оркестр, розумів його і бачив як і сам він є частиною його. Поглянув на своїх друзів, ті про щось розмовляли один з одним. Він добре знав, що може прям зараз, посеред розмови вклинитися до них і його голос стане доповненням до всієї тієї музики. Так він і зробив.

Поки їхали містом групове збудження тривало особливо інтенсивно, люди ще не встигли потомитися від постійного нудного сидіння. Хотілося продовжувати цей момент, зробити його особливим, приурочити до події і окреслити лінії чіткого початку пригоди. Якийсь жіночий голос, ніби альтом, затягнула пісню. Відразу всі інші голоси – інструменти затихли. Ніхто не домовлявся, не був попереджений, але так було прийнято. Ніхто не посміє перебити пісню в подорожжі. Де б це не було, автобус, чи вершина гори. Кожна почата пісня була подихом молодого життя. Підключилося ще більше жіночих голосів. Хлопці напружились, на коротку мить лише щоб напружити свої шиї, і вже зразу почулися грубі чоловічі голоси на приспівах. Ніхто не перебивав, не перекрикував сусіда, кожен обрав свій інструмент в цій пісні і від того склалося неймовірно чудно. Особливо якщо прислухатись до кожного, адже хтось так старанно виспівував слова пісні, а он хлопець із першого ряду, якщо прислухатись, просто гудів. Та йому більше і не потрібно, він знає свою роль і від того, виконує її неймовірно.

Перша пісня минула, особливо весела, вона завжди першою тільки така. Така вже особливість. Безліч їх ще буде, але завжди перша і остання особливі. Відтак голоси почали затихати. Дівочі скрипки затихли і ще тільки баритони хлопів кінчали свої останні ноти.

І знову шум, знову розмови, життя поїздки тривало далі.

От і місто закінчилося. Краєвиди за вікном стали дедалі різноманітніші, кольоровіші. Безмежні поля, ніби квадратні латки на одязі простягалися довкола. Ось зелена латка, за нею зразу жовта, а якщо в дорозі виїжджали на якийсь горб, кінця краю тим латкам не було. А ж кожну з них хтось доглядає. Скільки праці ховається в кожній із них. Петро був містянином, але все вільне від навчання дитинство провів в селі. Від того з малих літ був привчений до праці, розуміння її, та того, що коштує праця, роблена своїми руками. Спостерігаючи за цими “латками” він мимоволі бачив не просто гарненькі поля. Бачив теплий літній вітерець, який так вчасно приходить на поміч, як сонце починає аж сильно припікати. Відчував терпкий запах соломи та таке неприємне поколювання стерні. Чув клекіт боцюна, що так поважно і неспіша перебирав своїми довгими ногами поле зовсім поруч. А от у його клюві вже і мишка. Ноги відразу почули гарячу, нагріту за весь день землю і легкий смак її на язику від того вітру, що зірвав її додолу. Любі краєвиди робили його серце теплішим, думки спокійнішими.

Він поглянув на Романа та Ганусю. Одна вже спала, інший щось чи то куняв, чи то про щось думав. Вирішив не турбувати їх, нехай серце його ще трішки порадіє, що, будучи так далеко від дому, воно знаходить його навіть тут.