2

Хлопці всілися в тіні під деревом на бетонний підйом. Роман закурив.

— Не сильно то вони й спішать, скажу я тобі. Я тут уже пів години стирчу, думав швидше запакуємось, всядемось, час уже п’ять хвилин як, а ніхто і не думає рухатись.

І правда, уже як п’ять хвилин, вони мали бути в дорозі, а так ніякого шуму не було видно.

— А ті що он там стоять, ті з нами? - сказав Петро кивнувши в сторону ще однієї групи студентів, з такими ж великими, спеціальними портфелями як і у них.

— Ага, - видихнувши дим, продовжив Роман, - інша група, кажуть ніби їх немало бути із нами, але людей так мало, що їм запропонували викладачі, так вони ніби покривають свою практику.

— Чогось раніше я не зустрічав їх на факультеті.

— Та бо дивні вони, як на мене, он навіть портфелі не поскидали, легкі видно дуже.

— Ну в них хлопів побільше нашого, нам двом добре прийшлося пропотіти спини з всім тим.

— Не кажи, як згадаю.

Ай справді. За два дні до того, вони всією групою зібралися на закупку. Ще за тиждень, їхній куратор, викладач що займався їхньою групою, склав їм список всього, що потрібно купити та взяти із собою. Вирішено було піти на базар за всім добром. Щоб все в одному місці, тай дешевше ніж в супермаркетах. Після довгих трьох годин закупів, дівки вручили величезні пакети із їжею їм двом і посміявшись десь затіялись, і всі як один мали якісь справи. Будучи вдвох запряженими, хлопи прямували через пів міста до факультету, де мали залишити всі нажитки. Розраховані які були, на всю їхню групу.

— Он кожному по трохи розділити, хай би і того шо в нас є, кожному потрохи до портфеля і спокійно, їх і менше ніж нас і тяглової сили більше, - пирскнувши, промовив Роман.

— Хах, таки напевно так і зробили… тяглової, - посміхнувся Петро.

Продовжили чекати, Роман знову закурив цигарку, видно почав нервувати. Петро ж в свою чергу був спокійний. Точно знав що все буде добре, а те що і буде як воно буде і залежить не від них, тому і не переживав.

Ще через десять хвилин під’їхав великий автобус. Почали думати, їхній він чи ні. І піти до нього дорбе було б, але ж бігати з речима не хотілося. Крапку в питанні поставила та інша гурпа, за яку згадували хлопи. Почали суєтитися і хтось з їхніх пішов на розвідку до водія.

— Ану, зараз подивимось, покличе своїх і ми підемо, а ні, то і рухатись не будемо, - сказав Роман пильно стежачи за хлопцем, що через невеличку площу прямував до автобуса.

Щось поговорили, розчути не можна було, занадто вже далеко, та й вітер не той. Ствердно кивнув і ствердно попрямував назад.

— Ась, видно не наший, - спокійно і далі стежачи, мовив Роман.

— Та де, придивись як прожогом йде, точно своїх покликати, видно соромиця окрикнути, давайно наших піднімати, бо ж позаймають всі місця, - сказав Петро піднявшись.

— Дівки, он наш автобус … добре б місця позаймати, – крикнув своїм Петро.

Дівчата глянули і не сказавши більше побрали речі в руки і побігли до автобуса. Місьця в автобусі були важливі, це точно, свій шанс вони не впустять точно.

— Хоча б нам займіть якісь добрі, - скрикнув спантеличино Петро, - оце на тобі, так пошпигували, наче змовились.

— Та так воно і є, пішли і нам пора, - вставши промовив Роман.

Почалася метушня: люди ходили поруч автобуса, хтось займав місця, хтось намагався залізти до автобуса, але водій чомусь пручався. Хтось просто сміявся чи знімав відео на телефон.

Водій відкрив багажник знизу автобуса, під вікному. Хлопи заспокоїлись, місця повно, всім вистачить. Почали пробувати пакувати свої речі, а було їх немало. Разом із портфелями було купа пакетів з їжею, іншим приладдям. Якось самим по собі, всі хлопи зорганізувалися. Не дивлячись шо були вони з різних груп, мовчки, всі взялися до справи і почали кожен на своєму місці подавати речі. Короткою веревочкою хлопці стали біля входу до багажника, та ззовні навколо нього. Роман стояв крайній до входу і клав речі всередину, Петро заліз всередину і вміло розкладав речі всіх. Обережно розділяючи на дві частини, своєї групи і іншої для зручності. Клав обережно, щоб нікому нічого не пошкодити. Для нього незнайомці не були недругами, були лише майбутніми друзями, від того і ставився до речей інших обережно, як до своїх.

Петро виліз з багажника.

— Хах, ти би бачив себе, - посміявшись відказав Роман.

Ай справді, вся чорна футболка Петра, разом із рубашкою були в пилюці.

— Мда, маю щастя, але он цікавіше, глянь хто біжить.