1

Спустився по сходах, проскочив повз вахту поздоровавшись і так щоб не зачепити вся і всіх на поручнях. Вийшов надвір і миттю зловив дрижаки. Той прохолодний вітерець, що застав його в кімнаті, тут розгулявся на весь настрій, який він приготував на цей теплий день, розносячи всі запахи прийдешнього літа на всі усюди.

Лише секунду Петро зачарувався тим, не мав більше часу, поспішав до своєї пригоди.

Вийшовши на тротуар, він підтупцем попрямував до зупинки, хотів зловити якийсь попутний автобус, який би довіз його в центр міста. Подекуди на шляху він зустрічав перехожих. Здебільшого старшого віку, молодь в цей час або спала, або вже трудилась на своїх роботах. Тільки подекуди він зустрічав однолітків, але всі як один кудись поспішали, принаймні,ай погляди їхні видавали їх.

На скляній зупинці крім нього дві пари, ще поки не стомлених очей виглядали свій автобус, і це неабияк радувало. Отже автобус не буде забитий людьми, а Петро, будучи в повній “амуніції” це було неабияк важливо. Автобус під’їхав за декілька хвилин, поки для нього все складалось неабияк добре.

Гарно прилаштувавшись в куточку в кінці, поклавши гітару на підлогу і притримувавши її однією рукою, він вперше за весь ранок поглянув на екран телефону. Два повідомлення сплинули на екрані. Вкотре прогноз погоди, звична річ, друге – повідомлення одногрупника Романа, єдиного серед усієї його групи. Група ж бо, крім них двох, складалася лише з дівчат.

“Коли нарешті будеш? Я вже на місці”, – говорилося в повідомлеіні.

Ай, справді, час уже добряче піджимав, він то добре встигав, але ж зазвичай вони завжди збиралися раніше.

“Уже їду, не сварись, скоро буду”, – коротко і ясно.

Передчуття були добрі, а за вікном минали краєвиди. Ось проїхали магазин, що він частенько заходив в нього після навчання, щось вкусити. Трамвайна зупинка, а з нею безліч студентів. Не було часу, коли б на ній не зібралося хоча б трішки їх, в телефонах і в компанії, з портфелями чи просто з конспектами в руках. Почувся ледь чутний хорний спів. Такий спокійний і монотонний, його ніколи не спутаєш з будь яким іншим, автобус проїхав повз велику церкву. Далі дорога повертала і котилася донизу повз клініку, безліч маленьких магазинчиків з квітами, випічкою чи кавою – чаєм. Невеличкий базар і така ж невеличка площа і він вже в центрі.

Автобус зупинився на зупинці, показався великий парк з його підйомами та падіннями, з дітлахами та батьками, з безліччю лавок та фонтанів, а поруч із ним і університет.

Петро зупинився і поглядом почав шукати куди б це йому податися. Писати Роману не було сенсу: він же десь точно тут, лише знайти.

Поволі почав йти, просто прямо до входу в університет, намагаючись розгледіти знайомого серед всіх цих людей.

— Ей, - почувся крик десь збоку.

Повернувся і справді, побачив такий знайомий, трохи прилизаний чуб і ту саму білу футболку, що він її так часто одягав десь їдучи.

— Не дуже ти й спішив я бачу, за десять хвилин уже маємо їхати, а ти тільки приїхав, - почав Роман.

— А ти як я бачу сильно заклопотаний, десь спішиш? – продовжив дотеп Петро.

— Насправді не дуже і сильно, щось ніц не розумію, мали би вже суєтитись щось, а ні слуху, ні духу тут.

— Зрозуміло, сам тут чи вже хтось з наших прийшов?

— Та майже всі, лише тебе та Ганусю чекаємо.

— А де ж речі твої?

— Та ось же, - Роман показав на купу портфелів біля групи дівчат, придивившись, Петро побачив серед них своїх одногрупниць, — ми поклали все до купи, бо уж сильно щось спину потягує, - сказав, взявшись рукою за плече.

Ай правда, уже тепер Петро і сам відчув як тягло йому спину від ваги портфеля, а особливо натирали плечі. Поки налагоджував реміні під себе, недогледів і забув про плечі, а тепер їдучи сюди в автобусі, вони знатно згадалися йому.

— Візьми-но поправ мені тут реміні на плечах, сам не достану, а так вже пече.

— Та я і сам уже бачу, он як футболку перетискає, давай сюди, - сказав і почав розслабляти реміні Роман.

— Ох, тепер справді ліпше, дякую.

— Ага, пішли до наших, скинеш то все з себе, ще находимось.

Обидва друзів попрямували до своєї групи. Дівчата весело привітали їх, та продовжили гомоніти щось про своє. Якісь подруги, якісь інтриги і все як завжди із сміхом. Одногрупниці завжди були в доброму гуморі, принаймні на початку всіх пригод, а вже залежно від втоми ці розмови втихали. Те що вони так голосно і так натхнено говорили тепер, було добрим знаком.