День 1. Рачки в багажнику, з піснею в серці.

Портфель був спакований ще з вчорашнього дня. Тільки куплений, з чорними вставками, добротно прошитий. Одяг ще лежав на стільці, капці валялися далеко один від одного, стояв босим. З ледь відкритими очима він стояв у ванній, приводячи себе в порядок. Навчання тільки кінчилось, але ж практику ніхто не відміняв. Зазвичай нічого хорошого це не означало: Петру і раніше вона в печінках стояла. Як – от та, де він сидів обабіч дороги на дощечці, яку попросив у місцевого, і рахував автомобілі п’ять годин. Та ця була зовсім іншою. Старшокурсники, якщо серед всіх їхніх жартів і залякувань розгледіти потрібне, здебільшого розповідають толкові речі: всі вони повторювали одне – ця практика це ліпше, що спіткає тебе на навчанні. Отже, Петро передчував лише найкращого від наступних двох тижнів.

Повернувся в свою невеличку кімнату. Сонце своїми променями діставало всього, що могло бути в тій кімнаті кімнаті. Через відчинене вікно линув запах уже добре прогрітого літа. Спів пташок линув з балкона, і трохи сигаретного диму звідти ж. Разом із новим подихом вітру долинав далекий жіночий сміх - такий безтурботний, який тільки може бути в студентів літом.

Петро кинув погляд на портфель. Вийшов величенький. Сам по собі на сімдесят п’ять літрів, він був повністю забитий різними речами. З самого дна - спальник, великий, що займав майже половину місця. За ним запасний одяг, а також білизна. Бляшанки з паштетом та тушонкою, а також металевий посуд з основним харчем. В окремій верхній кишені лежала аптечка та дрібний перекус в дорозі (батончики, крекери). Кишеня ця, ніби кришка від каструлі, відкидалася вперед і назад, доступ до неї був найзручніший.

— Отже, ніби все зібрано, щеби голяком не бігати - і тоді взагалі молодець.

Почав одягатись, кожного разу знаходячи речі на новому місці. Футболку і шорти взяв зі стільця поруч столу та ліжка, що стояли одразу біля вікна. Трохи потягло протягом, Петро швидше почав натягати одяг на своє голе тіло. Далі було б добре взутися. Як би він не любив ходити босяка – адже все дитинство проходив босим поле, ліс та город, - по бетонному місту так не личило. Один капець знайшовся під ліжком, з другим довелося походити рачки. Та ось під шафою для одягу, в другій частині кімнати, біля дверей лежав і він. Підібрав легеньку сорочку на дверці холодильника - дурна звичка.

Повністю зібравшись, йому лишалося лише причепити додаткове взуття для походу в гори - занадто вже бракувало місця всередині, та окремо приладнати металу кружку. Нічого практичного в цьому не було,  лише дань традиції всіх туристичних походів. А ще вона весело дзвеніла, ніби знову дитинство і ти женеш череду через велике зелене поле.

Тепер точно все. Глянув на свій наручний годинник, подарунок батька. Мала стрілка показувала на восьму, а от велика - сорок п’яту.

— До центра годину, трохи затягнув я збори… А тепер руки в ноги.

Швидко взяв портфель у руку. Хотів одним махом закинути на спину, але той видався таким важким, що він аж заточився на одній нозі.

— Тепер ще раз…  Раз – три! – вигукнув, і із скрипом закинув двома руками рюкзак на спину.

— Нічого - нічого, з часом звикну, - заспокоював себе, запрягаючи ремінці тугіше, щоб легше йшлося.

А ще ж гітара. У своїй групі він був єдиним, хто грав. Уже не раз їхав плацкартом потяга, в обнімку з нею, вирушаючи в чергову поїздку компанією. Чорна, не надто якісна, але досить непогана - це була досить важлива річ в його житті. На рівні з годинником. Подарована батьками в дитинстві, ця гітара пов’язала із ними багато спогадів; завдяки їй ставалися ті речі, яких могло б і не бути. Петро цінував її, любив і нікому не давав грати, особливо тим хто хотів просто побринькати. Не для таких рук вона, не для легковажних.

Глянув у дзеркало. Поголитися вже не встигав.

— Так ніби і солідніше виглядаю, хах, - просто жартував над собою. -  Поголюся на місці, - казав він сам собі, не знаючи взагалі куди їде і чи зможе справді там це зробити.

Взяв свою улюблену резинку для волосся, яку знайшов колись в кімнаті - такий собі відгомін попередніх жителів цієї кімнати. Зав’язав своє досить довге волосся. Легенька “дулька”, але так щоб частина пасм спадали на плечі. Ще раз глянув на себе в скло: проміння сліпило на одне око, половина обличчя в тіні. Очі вже не видавалися такими заспаними - минуло достатньо часу після безсонних ночей сесії. Окинув себе легеньким поглядом - все добре. Час підганяв, пора вибігати.

Кинувши телефон у кишеню, він взяв чохол із гітарою в руки й вийшов в блок. Ще раз окинув поглядом кімнату. Наступного разу, як він зайде сюди, він буде трохи іншою людиною. Але зараз він стояв і поглядом прощався з нею. Властивим йому було прив’язуватись до місць: до його маленького холодильника, ліжка, а над ним поличкою з книгами, зошитами на столі та вазонками на підвіконні відчиненого вікна, яке літом ніколи не закривалося, а взимку заклеювалося на скотч. Відчувався запах цигарок, він прислухався до вітру - дівки ще досі гомоніли на балконі, робітник почав косити траву на подвір’ї, стояв той особливий запах трави і літа.  

Петро замкнув кімнату, помахав дівчатам на балконі й швидко та впевнено покрокував до виходу з гуртожитка.

— Ось він, початок нової історії. Того літа, яке, здається мені, навряд я забуду.