Частина 2. Глава 3. Дальня Вежа

Вежа стояла на самому краю світу, там, де земля обривалася в нічне небо. Висока, тонка, з вікнами, які світилися по черзі, знизу вгору, ніби хтось повільно піднімався сходами з лампою в руці.

– Люди кажуть, що вона порожня, – прошепотів Тихий, ховаючи підзорну трубу під пахву. – Але порожні вежі не світяться.

Двері були прочинені. Ссаі зайшов першим.

Усередині пахло теплим воском і чимось знайомим, ніби хлібом. Гвинтові сходи звивалися вгору, а на кожній сходинці лежав маленький камінчик із намальованою стрілкою.

– Хтось позначив нам шлях, – сказав Ссаі.

– Або хтось не хоче, щоб ми заблукали, – відповів Тихий.

Вони піднімалися мовчки, як навчилися в Гомоні. І тоді Ссаі помітив першу дивину. Попереду, на сходах, щось ворухнулося: камінчик зсунувся сам, відкриваючи прохід там, де спершу була щілина. Ссаі зробив крок, і сходинка, яка мала провалитися, раптом виявилася міцною. Хтось підставив під неї плече, але нікого там не було.

– Ти це бачив? – прошепотів він.

– Бачив, – кивнув Тихий. – Тут хтось є. Тільки його не видно.

На третьому поверсі була кімната з довгим столом. Стіл був накритий для двох: хліб, тарілка супу, що ще курився парою, і кухоль води. Поруч лежала записка, написана чужим, незнайомим почерком:

«Їж. Ти довго йшов.»

Ссаі обережно сів. Суп був гарячий і дуже смачний. Він їв, а в голові крутилася думка: хтось турбувався про нього, і це було страшніше, ніж якби хтось нападав. Бо нападника можна бачити. А як подякувати тому, кого немає?

– Дякую! – сказав він уголос у порожню кімнату. – Хто б ви не були, дякую!

Тиша. Жодної відповіді, лише свічка в кутку ледь помітно хитнула полум'ям, ніби кивнула.

– Вони не відповідять, – тихо сказав Тихий. – Ти ж чув, як вони ходять? Це Беззвучні. Так їх називають. Вони допомагають усім мандрівникам, які добираються сюди. Але їхніх голосів ніхто не чує, бо вони говорять на частоті, яку людське вухо не ловить.

Ссаі завмер із ложкою.

– Звідки ти знаєш?

– Я ж сказав, що дивлюся, – посміхнувся хлопчик. – А ще вони залишають знаки. Подивися на каміння, на свічки, на хліб. Усе це говорить, просто не словами.

Ссаі подивився інакше. Камінчики зі стрілками. Свічка, що кивнула. Суп, який чекав саме тоді, коли він зголоднів. Спершу він вважав це випадковістю, але тепер бачив систему: хтось постійно слідкував за ним і підлаштовувався.

Він згадав усю дорогу. Міст, зітканий із чийогось забутого сміху: хто його зіткав? Опору, яка з'являлася під ногою над прірвою, і тонкий лід, що виник саме в ту мить, коли він ступив. Усе це здавалося його власною заслугою. А може, хтось увесь час тримав його, не кажучи ні слова?

Ссаі відсунув тарілку й піднявся сходами далі.

На самому вершку вежі була кругла кімната з великим вікном і величезною лампою. Лампа ледь тремтіла, бо хтось поправляв її гніт. Спиною до дверей стояла постать у зеленому плащі.

– Лю! – видихнув Ссаі.

Вона не обернулася. Він крикнув ще раз, голосніше, і ще. Вона навіть не здригнулася, ніби його голос розчинявся, не доходячи до неї. Ссаі кинувся вперед, але між ним і нею виникла невидима стіна, прозора й м'яка, ніби натягнуте повітря. Він бив у неї кулаками, а вона не давала й тріщини.

– Не марнуй сили, – тихо мовив Тихий, зупинившись у дверях. – Вона тут давно. Вона вже одна з Беззвучних.

– Вона не могла! – Ссаі вдарив ще раз. – Вона була живою, вона сміялася!

– І зараз жива, – сказав хлопчик. – Просто тепер вона допомагає так, щоб ніхто не знав. Ти не думаєш, що саме це вона й вирішила, коли залишила тебе біля Воріт?

Ссаі зупинився. Лю щойно повернулася до лампи, і тоді він помітив: вона не просто поправляє гніт. Вона блимає ним. Коротко, довго, коротко. Лампа подавала сигнали, спалахи складалися в послідовність, і Ссаі раптом зрозумів, що це мова. Повільна, терпляча, але зрозуміла.

Світло повторювало одне й те саме:

«Ти. Не. Один.»

У нього перехопило горло. Він піднявся ближче й побачив у вікні далеке, дуже далеке світло, тим самим ритмом. Ще далі інше. Цілий ланцюжок вогнів тягнувся через усю темряву: вежі, човни, ліхтарі на дорогах. Усі мандрівники, яким хтось колись допоміг, самі лишалися в темряві й підтримували вогонь для наступних.

Лю обернулася лише на мить. Вона не усміхнулася, не помахала рукою, тільки дивилася на нього крізь невидиму стіну. У її погляді не було жалю чи докору, лише тихий спокій людини, яка знає, що так правильно.

Ссаі повільно підняв руку й відповів єдиним, що мав: узяв свою лампу й тричі блимнув у відповідь, коротко, довго, коротко.

Лю кивнула, ледь помітно. І відвернулася до гнота.

Вони з Тихим стояли в тиші, поки внизу розгоралася вранішня зоря.

– Так буває, – сказав Ссаі згодом, не обертаючись. – Тебе не чують, але допомагають.

– Це про неї чи про тебе? – запитав Тихий.

Ссаі подумав.

– Про всіх нас, – відповів він. – Колись хтось допоміг мені, не очікуючи подяки. Тепер я допоможу комусь іншому.

Він підняв срібний ключ, глянув на нього й побачив, що той став легшим. Не тому, що змінився, а тому, що Ссаі вже не тримав його як власність. Він ніс його, як естафету.

На сходах унизу тихо клацнули камінці: хтось знову розкладав стрілки для наступного гостя.