Частина 2. Глава 2. Місто Гомону

Той, хто махав рукою з порога, виявився хлопчиком років десяти з величезною підзорною трубою, більшою за нього самого.

– Нарешті! – вигукнув він. – Я вже третій день дивлюся, чи хтось перейде Урвище. Один раз бачив, як туди пішла жінка з ліхтарем, і вона не повернулася.

У Ссаі заколотилося серце.

– Зелений плащ? Біле світло?

– Не знаю, – знизав плечима хлопчик. – Я не питав. Я тільки дивився. Мене звуть Тихий. Ходімо, у місті тебе всі захочуть розпитати, а ти, мабуть, нічого не їв.

Місто називалося Гомін, і Ссаі зрозумів чому ще за брамою. Вулицями котився шум, схожий на штормове море. Люди кричали з вікон, з балконів, з дахів. Торговці вигукували ціни, сусіди сварилися через паркани, хтось співав, хтось сперечався з власною тінню, а над усім цим висіла строката хмара чуток, що кружляла над дахами й шепотіла сама до себе.

– Лю! – гукнув Ссаі на першому ж перехресті. – Хтось бачив дівчину в зеленому плащі з ліхтарем?

Відповіли одразу десятеро.

– Бачили! Вона пішла на північ!

– На південь! Я сам бачив!

– Вона втекла з циркачем!

– Вона перетворилася на птаха й полетіла!

– Та що ви вигадуєте, вона живе в нас, у третьому будинку, просто зараз спить!

Ссаі кинувся до третього будинку. Той стояв порожній, з ґратами на вікнах і табличкою «Продається». Він перепитав ще п'ятьох. Кожен розповів щось упевнено, детально й по-різному. До вечора він набрав стільки версій, що вони втратили будь-який сенс. Голова гула, а відповідей не побільшало.

Він сів на краю фонтана, виснажений. Фонтан теж щось бурмотів.

– Ти робиш помилку, – сказав Тихий, сідаючи поруч із підзорною трубою на колінах.

– Яку?

– Ти питаєш тих, хто кричить. А кричать ті, хто нічого не бачив.

Ссаі подивився на нього. Хлопчик не усміхався, а просто спокійно озирав площу, наче вираховував щось у голові.

– Спробуй інакше, – додав він. – Не питай. Просто посидь і подивися.

Ссаі хотів заперечити: часу нема, Лю десь там, а він сидітиме й дивитиметься? Але згадав Відлуння на краю урвища. Воно теж нічого не казало, а просто чекало.

Тому він замовк.

Спершу було нестерпно. Гомін тиснув з усіх боків, і хотілося схопитися та знову бігти питати. Але він сидів і дихав, як навчився. Раз, два, три, чотири.

Минула година. Шум потроху став фоном, як дощ за стіною. І в цьому фоні Ссаі раптом почав помічати те, чого не бачив, поки ходив і розпитував.

Він побачив, що торговці кричать про товар, але ніколи не дивляться на дорогу. Що сусіди сваряться, а самі стежать лише за власними сварками. Побачив булочника, який не вигукував нічого, а тільки стояв біля дверей і тихо спостерігав за людьми. І старого шевця, який мовчки сидів над чоботами й раз у раз піднімав очі на площу, швидко й точно, мов птах.

Ссаі бачив також, що ті двоє, мовчазні, ніколи не помилялися. Коли хтось ішов повз, вони вже знали, що йому потрібно, ще до того, як він щось казав.

Коли стемніло, він підвівся, підійшов до булочника й не став питати. Просто став поруч і подивився на площу його очима.

– Три дні тому, – тихо сказав булочник, не повертаючи голови, – вона проходила тут. Не зупинялася. Але ліхтар її горів так, ніби вона несла його не для себе.

– Куди вона пішла?

– До Дальньої Вежі. Там, де місто закінчується. Люди кажуть, що вежа порожня. Але щовечора там спалахує те саме світло.

Ссаі повернувся до шевця. Той, не підводячи очей від чобота, додав:

– Вона залишила там щось. Я бачив, як вона несла згорток, а назад уже ні.

Тихий усміхнувся зі свого боку фонтана.

– Бачиш? Кричати може кожен. А чути може той, хто вміє замовкнути.

Ссаі подумав про свій шлях і про те, скільки разів поспішав, коли треба було мовчки роздивитися. Страх, кінець, зміна, рішучість, опора. Кожного разу відповідь була вже навколо, просто він надто голосно думав, щоб її помітити. Він тихо сказав, майже собі:

– Мовчання і спостереження дають більше, ніж тисяча питань.

– Це твоє? – запитав Тихий.

– Моє. Тільки що.

Хлопчик кивнув, ніби так і мало бути.

– Тоді ходімо до Вежі, – сказав він. – Але вночі. Вночі місто мовчить, і все стає видно.

Вони вийшли з міста під зоряним небом. Гомін лишився позаду, а попереду, на самому краю світу, вже блимало тоненьке біле світло.