Частина 2. Глава 1. Урвище

Стежка обірвалася так раптово, що Ссаі ледве встиг зупинитися. Ще крок, і він полетів би вниз.

Перед ним лежала прірва. Не вузька ущелина, через яку можна перестрибнути, а справжня, широка, як невелике море, тільки без води. Дна не було видно: унизу клубочився білий туман, а з нього час від часу долинав звук, схожий на далекий передзвін.

На тому боці, дуже далеко, мерехтіло світло. Дрібне, тепле, ніби хтось тримав у руці ліхтар.

А на цьому боці, за кілька кроків від краю, стояв хтось у зеленому плащі.

Ссаі завмер. Серце підскочило й одразу впало. Плащ був Люїн, той самий, з потертими краями. Ліхтар у руці теж її. Але постать була вища, а обличчя ховалося під каптуром.

– Ти не Лю, – сказав Ссаі. Голос прозвучав тихіше, ніж він хотів.

– Ні, – погодився незнайомець. Голос був м'який, трохи хрипкий, ніби довго мовчав. – Але ти не помилився, коли подумав, що це вона. Я багато чого в неї позичив.

– Хто ти?

– Мене називають Відлуння. Так звуть тих, хто колись пройшов Ворота й залишив там частину себе. Ми нікуди не зникаємо, просто стоїмо на краях і чекаємо, коли хтось дійде.

Ссаі подивився на ліхтар. Світло в ньому було таким самим, як у Лю: біле, рівне, без жодного тремтіння.

– Де вона?

– Знаю, – спокійно відповіло Відлуння. – Але скажу тільки тому, хто перейде.

– Перейде що? – Ссаі показав на прірву. – Тут нема мосту.

– Нема.

– А як тоді?

Відлуння не відповіло. Воно просто стояло й дивилося, і в тому погляді не було ні глузування, ні жалю, лише терпляче очікування.

Ссаі ступив до краю й глянув униз. Туман ворушився, ніби дихав. Йому стало млосно, і він відсахнувся.

Він спробував думати розумно. Міст з'являвся біля річки, коли він перестав його хотіти. Стіна зникла, коли він відпустив впертість. Але тут нічого не відпускалося: прірва лишалася прірвою, хотів він того чи ні.

Він пішов уздовж краю, шукаючи обхід. Годину йшов в один бік, потім повернувся й пішов в інший. Урвище тягнулося скільки сягало око. Відлуння чекало на тому самому місці й не рухалося.

Коли сонце почало хилитися, Ссаі сів просто на землю й закрив обличчя руками. Він був утомлений, голодний і самотній. Уперше за весь шлях йому по-справжньому схотілося здатися.

– Знаєш, що вона сказала мені перед тим, як піти? – раптом озвалося Відлуння. – Не Лю. Та, хто носила цей плащ до неї.

Ссаі не відповів.

– Вона сказала: «Страшно не падати. Страшно стояти на краю й вигадувати причини, чому ще рано».

Ссаі повільно підняв голову.

– Це правило?

– Ні. Це просто спостереження. Правила ти складаєш сам.

Він знову підійшов до краю. Тепер дивився вже не на туман, а на далеке світло на тому боці. Воно було таким маленьким, що його легко було не помітити, але воно не гасло.

Ссаі згадав записку: «Ти вже вмієш». Згадав, як дихав у Залі Страху. Згадав, як біг назустріч Збирачеві, коли думати вже було пізно. Нічого з цього не було відповіддю на прірву, але всього разом було досить, щоб зробити перший крок. Він розплющив і заплющив очі. Порахував до чотирьох. Видихнув.

І ступив уперед.

Нога не знайшла опори. На мить світ перекинувся, шлунок підскочив до горла, і весь страх, який він колись відчував, зібрався в одну точку. Але потім під підошвою щось виникло. Тонке, ледь відчутне, мов скло під водою. Воно не було мостом. Воно було лише тим, що з'явилося в ту мить, коли він ступив, і не раніше. Ссаі ступив ще раз, і ще один шматочок опори виник під ногою. Потім ще. Він ішов, не дивлячись униз, а лише на далеке світло, і кожен його крок будував дорогу рівно на довжину наступного кроку.

Дорога назад зникала за спиною. Ссаі не озирався. Він знав: якщо озирнеться, то подумає про те, що лишилося, і ноги підкосяться.

Туман унизу звивався, шепотів, пробував відволікти. Ссаі ішов. Холодний вітер різав обличчя, а він усе одно ішов, повільно й рівно, одним диханням, одним кроком.

Коли під ногою знову з'явилася справжня земля, тверда, з травою й камінням, він ледь не впав від полегшення. Озирнувся лише тоді, коли обидві ноги стояли на землі. На тому боці, дуже далеко, ще виднілася постать у зеленому плащі, маленька, як цятка.

Відлуння підняло ліхтар і тричі хитнуло ним, мов прощалося.

Ссаі видихнув. Руки тремтіли, але в грудях було тепло. Він сказав сам до себе, тихо, не думаючи, що це важливо:

– Опора з'являється тоді, коли ступаєш.

Слова прозвучали просто, без жодної урочистості. Але він відчув, що це не просто фраза. Це було його власне, а не чуже правило. Він не почув його від Хранителя й не прочитав на папірці. Він дізнався його ногами.

Світло попереду стало яскравішим. Тепер Ссаі бачив: це не просто ліхтар, а маленьке місто на пагорбі, де горіли сотні вогників. І хтось стояв на його порозі та махав рукою.