Частина 1. Глава 5. Світ без ліхтаря

Ссаі прокинувся від тиші.

Це була не та уважна тиша міста, що затамувало подих, а порожня, як кімната, з якої винесли меблі. Він лежав на траві під небом, де хмари пливли в різні боки одночасно. Поруч нікого не було.

– Лю? – покликав він.

Ніхто не відповів. Ліхтаря не було, зеленого плаща не було, і навіть на траві не лишилося ні сліду. Лише там, де вона сиділа ввечері, трава була витоптана в маленьке коло. Посеред кола лежала одна-єдина річ: шматочок паперу, складений учетверо.

Ссаі розгорнув його. Там були три слова, написані нерівним почерком:

«Далі сам. Не шукай.»

Він перечитав записку двічі, потім ще раз. Хотілося розсердитися, але злість не прийшла. Прийшло інше: холодне, тихе відчуття, що ґрунт, на якому він стояв, раптом став тоншим.

Він сів, дістав срібний ключ, подивився на нього, сховав назад. Порахував до чотирьох. Видихнув. Потім підвівся й пішов, бо стояти на місці було гірше.

Світ без Лю виявився іншим. Раніше вона пояснювала: «Це ринок, не нахиляйся», «Це бочка, не торкайся». Тепер усе було просто собою, без пояснень. Дерева розмовляли між собою такою швидкою мовою, що Ссаі не вловлював жодного слова. Дорога під ногами то звужувалася до стежки, то розтікалася калюжею, а коли він ішов, то чув за спиною кроки. Озирнувшись, бачив тільки власну тінь, яка трохи запізнювалася.

Першого дня він пройшов повз Долину Дзеркальних Ставків. Кожен ставок показував його по-різному: в одному він був зовсім малий, в іншому дуже старий, а в третьому не було нікого. Ссаі не затримувався. Він ішов крізь, дивлячись під ноги, і сказав собі: «Це лише вода».

Другого дня зустрів чоловіка з годинником замість голови. Той стояв посеред дороги й нервово дивився на власне обличчя.

– Ви не бачили мого часу? – запитав він. – Я його десь загубив.

– Ні, – відповів Ссаі. – Я свого теж ледве тримаю.

Чоловік зітхнув, кивнув і поплентався далі. Ссаі дивився йому вслід і раптом усвідомив, що розмова вийшла майже веселою. Вперше за два дні йому стало трохи легше.

Третього дня прийшов страх. Не гучний, як у Залі Страху, а тихий і буденний. Ссаі сидів біля вогнища, яке сам розвів із трьох сірників, і дивився в темряву за межею світла. Йому раптом дуже хотілося, щоб хтось сказав: «Не бійся, я тут». Але нікого не було.

Він довго сидів так. Потім дістав записку Лю й перечитав. «Далі сам». Здавалося, що вона вирішила за нього. Але потім він помітив те, чого раніше не бачив: у кутку паперу, дрібно, майже непомітно, було дописано ще кілька слів.

«Ти вже вмієш.»

Ссаі довго дивився на ці слова. Потім тихо засміявся, вперше за три дні.

Вона не покинула його. Вона вчила його з першого кроку, ще тоді, коли казала «не відставай і не питай, чи довго ще». Вона весь час готувала його до цього моменту, коли її не буде поруч.

Він згадав усе по черзі. Спокій на мосту. Три пороги. Біг назустріч Збирачеві. Відмову Двійнику. І зрозумів, що вона не давала йому відповідей, а давала мапу, яку він мав прочитати сам.

Ссаі підвівся, струсив із куртки попіл і подивився на небо. Хмари пливли вже в один бік, ніби вирішили приєднатися до нього.

– Добре, – сказав він уголос, ні до кого. – Далі сам.

І пішов.

Він іще не знав, що на третій день дороги, там, де стежка обривається над урвищем, він побачить когось у зеленому плащі. Не Лю, а когось, хто носить її плащ і тримає її ліхтар. І що цей хтось усміхатиметься так, ніби чекав на нього давно.