Частина 1. Глава 4. Великі Ворота

Великі Ворота виявилися меншими, ніж він уявляв. Не вежі й не арка до неба, а звичайні дерев'яні двері, поставлені посеред порожнього поля. Ні стін, ні огорожі. Навколо двері можна було просто обійти.

– Так, – сказала Лю, помітивши його погляд. – Усі спершу думають, що це жарт. Обійдеш їх, і опинишся там само, де стояв.

– А якщо відчинити?

– Тоді побачиш те, чого обійти не вдасться.

Вона стояла трохи позаду, стискаючи ліхтар обома руками. Ссаі вперше помітив, що вона не дивиться на двері. Вона дивилася кудись убік, у траву, ніби там було щось цікавіше.

– Ти йдеш зі мною? – запитав він.

– Я йду до дверей, – відповіла Лю. – Далі кожен заходить сам.

Ссаі дістав срібний ключ. Замка не було, була тільки маленька щілина, схожа на посмішку. Він вставив ключ, і щось тихо клацнуло, наче хтось усередині зітхнув з полегшенням.

Двері відчинилися.

За ними була кімната. Звичайна, затишна, з теплим світлом і запахом чогось знайомого, ніби хліба чи свіжої білизни. Посеред кімнати стояв стіл, а за столом сидів хтось, кого Ссаі впізнав ще до того, як той підняв голову.

Це був він сам.

Ті самі очі, та сама куртка, навіть подряпина на лівій руці, якої вже не було. Двійник дивився спокійно, без злості й без цікавості, як дивляться на давнього знайомого.

– Нарешті, – сказав Двійник. – Ти довго йшов.

– Хто ти?

– Той, ким ти був, коли ліг спати. Той, хто нікуди не йшов, не боявся, не втрачав і не змінювався.

Голос звучав так, як Ссаі чув його у власній голові. Це було найстрашніше.

– Сідай, – сказав Двійник і кивнув на стілець. – Я не збираюся з тобою битися. Я тільки хочу запропонувати те, чого ти хочеш найбільше.

Ссаі не сів, але й не пішов.

– Я можу відвести тебе додому, – тихо мовив Двійник. – Просто зараз. Без дзвіниць, порогів і ринків. Ти прокинешся у своєму ліжку, і все буде так, ніби цього не було. Тільки одна умова.

– Яка?

– Ти лишишся таким, яким був. Нічого не візьмеш із собою. Ні страху, ні втрат, ні рішень. Будеш тим самим, що й раніше.

Ссаі довго мовчав. Кімната була тепла, стілець манив, а запах хліба нагадував про дім так сильно, що в горлі став клубок. Він уявив своє ліжко, свою тишу, свій звичний ранок без чудес і небезпек.

Цього хотілося так, що аж боліло.

– А ти? – запитав він. – Що буде з тобою?

– Я залишуся тут, – знизав плечима Двійник. – Мені подобається. Тут тихо, і ніхто не питає, чого я хочу.

Ссаі подивився на нього уважніше. Двійник усміхався, але в очах не було життя. Ссаі зрозумів, що це не живий він, а лише відбиток: акуратний, зручний і зупинений.

Він згадав Зал Страху й темряву, яка шепотіла. Згадав свічки в Кімнаті Кінця. Згадав стіну, яка зникла лише тоді, коли він відпустив власну впертість. Згадав, як біг назустріч Збирачеві, коли думати було вже пізно.

Усе це він мав би залишити тут, якби погодився.

– Ні, – сказав Ссаі.

Двійник підняв брови.

– Ти впевнений? Це єдиний шанс.

– Може, й так. Але я не хочу повертатися таким, яким пішов. Я вже не той. І якщо повернуся «тим самим», то нічого не залишиться від усього, що я пройшов.

Кімната здригнулася. Світло почало гаснути, запах хліба зник, а Двійник повільно розсипався, як пісок, що висипається з долоні. Останньої миті він ще усміхнувся, і ця усмішка була майже вдячна.

Ссаі стояв у порожнечі, і йому було водночас легко й страшно. Він не знав, що тепер. Знав тільки, що вибрав правильно.

Він озирнувся. Двері позаду ще були відчинені, і в них виднілося поле, небо й маленька постать із ліхтарем.

Лю дивилася на нього. Вона не питала, що він побачив, і не питала, що вирішив. Тільки тихо сказала:

– Я теж колись сиділа за цим столом.

– І що ти вибрала? – запитав Ссаі.

Лю довго мовчала. Потім усміхнулася, але якось тихо, ніби крізь біль.

– Я вибрала інше. Але не жалкую. Просто... інколи сумую за тим, що залишила.

Вона піднесла ліхтар, і біле світло залило обох.

– Ходімо, – сказала Лю. – Тепер ти справді готовий.

Ссаі вийшов із дверей, і ті безшумно зачинилися за спиною. Срібний ключ у кишені став теплим, наче живий. А в голові тихо, без жодної пташки й без бороди, пролунало нове правило:

повернутися цілим можна лише тому, хто не боїться змінитися.

Він ще не знав, що це перші кроки перед тим, як лишитися без провідниці. Знав тільки, що поруч іде Лю, ліхтар світить, а попереду ще багато чудес.