Частина 1. Глава 3. Ринок Невиконаних Обіцянок

За містом дорога скінчилася так раптово, ніби хтось обірвав нитку. Далі починалося поле, а в полі шумів ринок.

– Ось і він, – сказала Лю й підняла ліхтар вище. – Ринок Невиконаних Обіцянок. Тримай кишені закритими, а вуха напіввідкритими.

– Чому вуха напіввідкритими?

– Бо повністю відкриті повірять усьому, а закриті нічого не почують. Золота середина.

Ринок був галасливий і яскравий. Над прилавками висіли гірлянди з прапорців, і на кожному було написано чиєсь «Обов'язково зроблю завтра». Прапорці тріпотіли на вітрі й тихо зітхали. Торговці в строкатих жилетках вигукували на всі боки:

– Свіжі «Я тобі зателефоную»! Тільки сьогодні, з гарантією, що не зателефоную!

– Старі добрі «Ми обов'язково зустрінемося»! Три в одному, економія часу!

– Пів кілограма «Колись я це кину»! Недорого, берете?

Ссаі йшов повільно й розглядав усе з відкритим ротом. Біля одного прилавка стояла бочка з написом «Новорічні рішення». Вона була повна до країв, а на дні шуміли хвилі, ніби щось там топилося.

– Не нахиляйся, – попередила Лю. – Тих, хто нахиляється, вона всмоктує. Тут уже зникло десяток спортсменів, п'ять письменників і один дуже рішучий чоловік, який збирався розпочати нове життя з понеділка.

– А він що?

– Досі в бочці. Понеділок так і не настав.

Ссаі відступив на крок. Тепер він бачив, що ринок живий інакше, ніж місто. Тут нічого не відбувалося по-справжньому. Усе було обіцянкою про те, що колись відбудеться.

Біля найдальшого прилавка сиділа стара крамарка з обличчям, схожим на зморщене яблуко. Перед нею лежала єдина річ: невеликий срібний ключ на оксамитовій подушці. Над ним висіла табличка: «НЕ ДЛЯ ПРОДАЖУ».

– Це що? – запитав Ссаі.

– Ключ від Великих Воріт, – прошепотіла крамарка. – Без нього далі не пройти. Але віддам тільки тому, хто мене здивує.

– Чим?

– Не скажу. Якщо знатимеш заздалегідь, це вже не здивування.

Ссаі задумався. Лю смикнула його за рукав.

– Тільки не вигадуй складного. Вона бачила тут усе: і ті, хто танцював, і ті, хто плакав, і ті, хто вдавав мудреців.

Раптом ринок здригнувся. Прапорці завмерли, торговці замовкли. Над полем пролунав низький голос, схожий на гуркіт каменів:

– Хто забрав мою обіцянку?

З-за горизонту котилася велетенська хмара пилу. У ній виднівся силует, високий, як дзвіниця, з головою у вигляді порожнього глека. Це був Збирач, господар ринку. Він збирав усі обіцянки, які ніхто не виконав, і ніколи нікому їх не повертав.

– Бігом! – вигукнула Лю й схопила Ссаі за руку.

Вони кинулися між прилавками. Торговці розбігалися, переверталися бочки, прапорці злітали в повітря й падали на землю, як мертві птахи. Збирач наближався, і від кожного його кроку земля підстрибувала.

Ссаі біг і відчував, як у голові повзуть думки. «Заховатися? Не вийде. Битися? Нема чим. Чекати, поки він пройде? Не пройде». Він міг думати так цілу вічність, а тінь Збирача вже накрила їх обох.

І тоді Ссаі зрозумів одне: думати вже пізно, треба діяти.

Він різко розвернувся й побіг не від Збирача, а до нього. Лю вигукнула щось, але він не слухав. Ссаі проскочив між велетенськими ногами, дістався до прилавка, схопив першу ліпшу обіцянку з полиці й зі всієї сили жбурнув у голову-глек. Обіцянка влучила, і Збирач завмер. Голова-глек тихо задзвеніла, а потім із неї посипалися тисячі маленьких світлячків. Це були невиконані обіцянки, які раптом почули, що хтось дав їм рух. Вони розлетілися над полем, і кожна знайшла свого власника, а ринок поступово затих.

Збирач повільно опустився на землю й тихо мовив:

– Ніхто ніколи не кидав у мене нічого. Усі тільки тікали.

– А що ти хотів? – видихнув Ссаі.

– Щоб хоч хтось щось зробив. Просто зробив, а не обіцяв.

Крамарка з яблучним обличчям підійшла й мовчки поклала срібний ключ Ссаі в долоню.

– Здивував, – сказала вона. – Більшість із тих, хто сюди приходить, упевнені, що завжди встигнуть передумати. А ти не став чекати.

Ссаі стиснув ключ, ніби той міг зникнути. Серце ще билося швидко, але в голові було ясно.

– Це було дуже ризиковано, – пробурмотіла Лю, поправляючи плащ. – Але, знаєш, непогано. Для новенького.

Збирач підвівся, поклонився й повільно рушив назад до горизонту. Ринок знову заворушився, повернувся до звичної метушні, ніби нічого й не сталося.

Ссаі подивився на ключ, потім на Лю.

– Що це за Великі Ворота?

Лю підняла ліхтар, і далеко-далеко, там, де поле зливалося з небом, засяяло слабке біле світло.

– Скоро побачиш, – сказала вона. – Там усе по-справжньому. І, чесно кажучи, мені там теж трохи страшно.