Частина 1. Глава 2. Хранитель, що відповідає питаннями

Місто зустріло Ссаі тишею. Не порожньою, а уважною, ніби кожен будинок затамував подих і чекав, що він зробить далі.

Дзвіниця стояла посеред площі й нахилялася до приїжджих, як цікава сусідка. Дзвони в ній не висіли, а дрімали, згорнувшись клубком, і час від часу тихо позіхали низьким «бом».

– Не будь таким напруженим, – почувся голос зверху. – Дзвони відчувають напругу і потім цілий день скаржаться на головний біль.

З вікна дзвіниці виглянув Хранитель. Він був високий, худий, з довгою сивою бородою, у якій гніздилися дрібні птахи. Очі мав різного кольору: одне зелене, друге бурштинове.

– Мені сказали, ти знаєш відповіді, – почав Ссаі.

– Знаю, – кивнув Хранитель. – Тільки не на твої питання. На твої відповіді знаєш ти сам. Я лише допомагаю їх знайти.

– Тоді допоможи. Як мені потрапити додому?

Хранитель замислився, погладив бороду, і з неї випорхнула пташка.

– А чому ти вирішив, що тобі треба саме туди?

Ссаі відкрив рота, щоб відповісти, і закрив. Питання здавалося дурним, а відповіді не було.

– Бачиш, – усміхнувся Хранитель. – Ти шукаєш двері, а не знаєш, у яку кімнату хочеш. У мене для тебе нема дороги, є тільки три пороги. Пройдеш їх, і сам зрозумієш, куди йти.

Він ляснув у долоні, і на площі з'явилася дівчинка. Невисока, у зеленому плащі, з величезним ліхтарем у руці. Вона не з'явилася, а ніби завжди тут стояла, просто ніхто не помічав.

– Це Лю, – сказав Хранитель. – Вона знає місто. А ще вона єдина, хто пройшов усі три пороги й повернулася.

– Повернулася? – перепитав Ссаі. – Навіщо?

– Бо кожному потрібен хтось, хто йде поруч, – пирхнула Лю. – Ходімо, новенький. Тільки не відставай і не питай «чи довго ще». Це місто люто ненавидить це питання.

Перший поріг: Зал Страху.

Це була кімната без стін. Простір довкола складався з темряви, яка шепотіла. Вона вимовляла все те, чого Ссаі боявся: що він не повернеться, що його не чекають, що він нікому не потрібен.

Ссаі завмер. Серце калатало так, що, здавалося, чути на всю площу.

– Не слухай, – прошепотіла Лю. – Тут усі пробують затулити вуха. Не допомагає.

Ссаі згадав, як сидів на камені біля мосту. Він не став боротися зі страхом. Він просто визнав, що той тут, поруч, і дихав. Раз, два, три, чотири. Шепіт ще лунав, але вже здавався звичайним шумом, як дощ за вікном. Темрява відступила, ніби розчарувалась, що з нею не хочуть воювати.

Другий поріг: Кімната Кінця.

Тут стояв довгий стіл, а на ньому горіли свічки. Кожна була чиєюсь історією: одна догоряла, інша тільки спалахнула, третя вже згасла й диміла тонкою цівкою.

– Тут нема ворога, – тихо сказала Лю. – Тут просто те, що рано чи пізно трапляється з усім.

Ссаі довго дивився на згаслу свічку. Йому було сумно, але не страшно. Він зрозумів: кінець нічого не забирає в тих, хто встиг прожити своє. Він не став гасити чужі свічки й не став чіплятися за свою. Просто постояв у тиші і пішов далі.

Третій поріг: Двері, яких немає.

Цього разу не було ні зали, ні кімнати. Було лише стіна, гладка й глуха, без жодної щілини.

– А тут що? – запитав Ссаі.

– Тут треба змінитися, – відповіла Лю. – Сюди ніхто не проходить таким, яким прийшов.

Ссаі торкнувся стіни. Вона була холодна. Він пробував штовхати, шукав замок, навіть говорив з нею, як із річкою. Нічого. Тоді він сів, перевів подих і подумав: «А може, я й так занадто довго тримаюся за те, ким був учора?»

Він відпустив це, не весь минулий себе, а лише впертість. І стіна стала прозорою, мов вода, а потім зникла.

Хранитель чекав їх на площі.

– Ну? – запитав він.

– Я не знайшов дорогу додому, – зізнався Ссаі. – Але, здається, зрозумів щось інше.

– Що саме?

Ссаі подумав.

– Що тікати від страху, від кінця і від змін марно. Треба йти крізь них, і тоді вони перестають бути ворогами.

Хранитель довго мовчав. Потім дістав із бороди маленьку пташку, дав їй тихо щось шепнути на вухо, і та полетіла вгору.

– Це не відповідь, – сказав він. – Це правило. Запам'ятай його: буря не питає, чи ти готовий, тож вчись бути водою.

Ссаі кивнув. Слова здалися йому знайомими, наче він десь їх чув давно, ще до цього світу, або сам колись їх придумав.

Лю смикнула його за рукав.

– Ходімо. Далі буде цікавіше.

– Куди? – запитав Ссаі.

– Туди, де закінчується місто і починаються справжні дива.

Він озирнувся востаннє на дзвіницю. Дзвони прокинулися й тихо загули йому вслід.