Частина 1. Глава 1. Світ, що не питав дозволу

Ссаі прокинувся від того, що стеля питала його ім'я.

– Ссаі, – відповів він, не розплющуючи очей.

– Дивне, – зітхнула стеля. – Але в нас тут усе дивне, тож проходить.

Він розплющив очі. Стеля була зроблена з хмар, а підлога тихо мурчала й зрушувала вбік, коли він на неї ставав. Учора він ліг спати у звичайному світі. Сьогодні світ був чудернацький, і ніхто не пояснив, як сюди потрапляють і як вибираються.

Ссаі не закричав. Він глибоко вдихнув, видихнув і порахував до чотирьох. Давня звичка: коли навколо хаос, спершу заспокой тіло, а вже потім розбирайся, що відбувається.

На вулиці було ще дивніше. Річка текла вгору і при цьому чемно вітала перехожих. Будинки ходили на курячих ніжках, а коли втомлювалися, сідали посеред площі й дрімали. Годинники росли на деревах, і час на кожному показувався свій. Один казав «вечір», другий «вчора», третій просто «потім».

– Новенький? – запитав його ліхтар. Він мав борідку з павутиння й світився тільки тоді, коли йому було цікаво. – Ти не панікуєш. Добрий знак. Тут більшість спершу кричить, потім плаче, потім починає сперечатися з річкою.

– А що, річка слухає?

– Ні. Але програти їй суперечку приємно.

Ссаі усміхнувся вперше за ранок. Він ішов вулицею і роздивлявся. У пекарні хліб сам вирішував, ким йому бути, і половина буханок по обіді ставала птахами. У крамниці з написом «ВСЕ, ЩО ВТРАЧЕНО» продавали загублені ключі, забуті слова і чиїсь невикористані шанси. Вони лежали дорогою купою, і нікому не було до них діла.

Біля мосту, якого не було, на нього чекала перша справжня проблема. Мосту не було, а переправа була потрібна. На тому березі виднілося місто з дзвіницею, і ліхтар пояснив, що саме там відповідають на питання про вихід.

– Міст з'являється тільки тим, хто не дуже його хоче, – сказав ліхтар. – Така в нас дурна логіка.

Ссаі подумав. Він хотів потрапити додому, хотів так, що аж у грудях пекло. А тут це бажання тільки заважало. Він не став відштовхувати його силою, а просто перестав чіплятися. Сів на камінь, зняв чоботи й почав слухати, як співає річка, що тече вгору. Страх залишався з ним, але вже не командував.

Коли він підвів голову, міст стояв перед ним. Він був тонкий, кривий, зітканий з чийогось давно забутого сміху, але міцний.

– Бачиш, – сказав ліхтар. – Спокій відчиняє те, що ламає сила.

Ссаі ступив на міст. Він ще не знав, що за дзвіницею його чекає хтось, хто знає відповіді. Не знав і того, що кожне місто в цьому світі ставитиме його перед новим вибором. Він знав лише одне: рухатися треба, поки не пізно, і не озиратися на те, що лишилося позаду.

Під ногами скрипнув сміх, і Ссаі пішов далі.