10. Врятований

Вибух стався вночі, коли команда врешті відпочивала після двох діб напруженої роботи. Вилов був непоганий, тож могли собі дозволити. Лукаса врятувала вахта, в момент вибуху він був на палубі, його просто викинуло за борт. Сам же траулер пішов під воду разом з усім екіпажем за лічені хвилини. З десяти чоловік залишився він один. Ранок Лукас зустрів серед плаваючих уламків і сміття. Тут йому поталанило ще раз, мало не під носа приплив рятувальний жилет. Натягнувши його, він врешті міг відпочити. Тож дрейфував собі зараз і розмірковував. Напевне то була міна ще з часів другої світової. Вони іноді трапляються тут. Як вони потрапляють аж до Південної Атлантики — то загадка. Та дехто каже, що їх тут наставили німці, котрі облаштувалися в Аргентині. Цілком можливо. Декілька років тому Лукас сам бачив зіржавілий остов німецького підводного човна у гирлі Уругваю. Загалом, перспектива була така собі. Островів поруч немає, до континенту на Заході досить далеко, подолати таку відстань навіть з жилетом нереально. Отже, надія лише одна — на випадкове судно. Натрапити на нього шанси досить непогані, та проблема в іншому. Треба аби екіпаж того судна тебе помітив або почув. І оце вже шанси на порятунок значно знижує.

Дві доби Лукас неспішно плив на захід, часто відпочиваючи й економлячи сили. Та  економія не дуже допомагала: Лукас хоч і плавав непогано, але не був ні спортсменом, ні героєм трилерів. Відкривши очі після чергової дрімоти, він деякий час вглядався у яскраве зоряне небо, і не міг зрозуміти, що саме вирвало його з тої дрімоти. Ось, знову, він почув якийсь звук, новий, не характерний останнім часом. Плескіт. Він заозирався і побачив чорний силует. Це був корабель. Не дуже великий, за обрисами схожий на військовий. Здається, навіть гармати Лукас встиг роздивитися, коли чергова полога напівсонна хвиля здійняла його вгору. Серце закалатало. Він закричав, замахав руками, та зрозумівши, що то марно, з усіх сил погріб до корабля. Лише наблизившись майже впритул, звернув увагу, що на кораблі не видно жодного вогника, він був наче мертвий. На скільки Лукас розумівся на кораблях, це, напевно, був якийсь старий есмінець з номером 53 на борту. Деякий час він кружляв навколо мертвого судна, зриваючи горло і розмахуючи руками. Та даремно. Врешті, на черговому колі роздивився над головою трап. Довго мучився, поки таки дотягнувся до нього на гребні чергової хвилі. Перше, що вразило його на палубі — вона була тепла, дуже тепла. Напевне, нагрілася за день і не встигла охолонути за коротку літню ніч, адже, вже починає світати. Друге — так, ймовірніше за все, корабель був мертвий. Лукасу зараз було все одно. Він просто впав на теплий метал і заснув.

Прокинувся Лукас лише коли припекло сонце. Спрага і голод мучили тепер значно сильніше, він рвався на пошук якихось припасів, та спершу все-таки обійшов судно, намагаючись зрозуміти, де він опинився, і що тут відбувається. Лукас не був експертом, його знання щодо флоту були досить поверхневими, та їх вистачило на те, аби зробити висновок, що це таки есмінець і він дуже-дуже старий. Ні не за станом. Тут якраз все навпаки, виглядав він запущено, але ще цілком пристойно. Та оті гармати, щогли з антенами, торпедні апарати — все те було архаїчним. Ще цікавіше стало, коли він врешті прочитав назву на рубці: «Hans Ludemann». Окрім того, у різних місцях повторювався напис «Kriegsmarine. Z18». Отже, есмінець Третього рейху отут у Південній Атлантиці, коло берегів Аргентини у двадцять першому сторіччі. Більше схоже на марення людини, що зневоднена плаває зараз у рятувальному жилеті серед океану. Може так воно і є? Та хоч і так. То треба хоча б у своїх марення знайти воду і їжу. 

Обшуки корабля дали невтішний результат. Знайшов декілька банок з солодкими компотами. Все інше зіпсувалось. Вода була лише у вигляді дощової у тих місцях, куди вона зуміла потрапити під час негоди, та не встигла висохнути або випаруватись. Та хоч так. Корабель дійсно був покинутим, і причина була незрозумілою, адже ніяких пошкоджень Лукас не побачив. Ще одною дивиною залишалось те, що корабель завжди був теплим, хоча, це й тішило після довгого перебування у воді. А от вночі корабель здивував Лукаса ще раз. Вдень він думав, що то йому здалося, та зараз, коли вмостився на більш-менш пристойному матраці, вибраному з десятків інших, прямо на палубі, чітко відчув, як корабель здригається. Це дрижання було ледь помітно, і воно повторювалось з періодичністю приблизно раз на хвилину. До машинного відділення він сьогодні вже не встиг добратися. Тож на завтра — це першочергова ціль, — думав собі Лукас засинаючи. Та ранок ті плани порушив.

Саме оте дрижання розбудило його ще вдосвіта. Лукас відчував, як з кожним разом паузи між отими судомами зменшуються, а їх сила зростає. Ще трохи й корабель вже гудів, як трансформатор і дрижав як старий собака на морозі. Лукас підхопився і скрикнув, коли босоніж торкнувся метала, він був гарячим. З кораблем відбувалося щось неймовірне, дрижання посилювалось з кожною секундою, метал набував температури, вже нестерпної для босих ніг. Лукас вскочив до рубки, вхопив рятувальний жилет з полиці й кинувся до борту. Ще мить, і він знову був у воді. Похапцем натягнув жилет і поплив чимдуж геть від корабля. Відпливши метрів за сто, врешті обернувся. Чувся гул, над кораблем дрижало марево, вода навколо нього закипіла, і навіть тут, на відстані, Лукас відчув, як зростає її температура. За хвилину корабель окутався парою. А потім сильний звук, наче щось тріснуло, і Лукаса струсонуло так, що він втратив свідомість.

Сонце здійнялось вже досить високо, коли Лукас прокинувся. На цей раз це була не чутлива дрімота, а глибокий сон, напевне, давалося взнаки виснаження. Лукас радів, що не захлинувся під час сну. Покрутився у пошуках чи то реальності, чи видіння, та навколо лише порожній безмежний океан. І з кожною хвилиною оте видіння німецького есмінця втрачало свої реалістичні риси, набувало абстракції й ховалось у пелені. І вже скоро Лукас переконав себе, що то був лише сон.