9. Крадіжка

Можливо Арсена Петровича гнітила обстановка кабінету, яка завжди буває у старих будівлях, з височенною стелею і браком світла через єдине вікно, забране решіткою. Можливо, йому не подобався запах тютюнового диму, котрий в’ївся у старі шпалери. А може нервував від самого факту перебування у відділку поліції. Так буває з людиною, котра ніколи в житті не стикалася з правоохоронними органами. Навіть якщо ситуація абсолютно нейтральна, все одно якось трохи ніяково. Слідчий, капітан Савчук, високий, кремезний, білявий, тридцяти двох років, без поспіху розкладав на столі якісь папери. Та якби Арсен Петрович був уважніший, то він би помітив, що папери — то був просто відволікаючий маневр. Насправді слідчий зараз уважно слідкував за сухорлявим зморшкуватим дідком з рідкою сивиною, що ледве прикривала лисину, та з академічною борідкою, розбавленою тою ж таки сивиною. Він читав його емоції, він зараз намагався впевнитись, що не помилився.

— Щодо вашої заяви про пограбування антикварної крамниці, — нарешті почав слідчий. 

— Знайшли? — Чи то з надією, чи з тривогою, здригнувся дідок.

— На жаль, поки що ні. Та у нас з’явився підозрюваний, — слідчий замовк уважно дивлячись на дідка і чекаючи на його реакцію. І по тому, як той знову здригнувся, впевнився у своїй версії.

— Ви.

— Що я, — не зрозумів Арсен Петрович.

— Ви — підозрюваний. Ви самі обікрали свій магазинчик.

Дідка наче обухом вдарили.

— Що-о-о, ви… — Він так розхвилювався, що почав тягнути слова.

— Арсене Петровичу, давайте не будемо гратися і марнувати час. У вас геть немає грабіжницького талану. Ви напартачили усюди де тільки можна було.

— Я-а-а… Я старався…

— Отакої, — слідчий не втримався і розсміявся.

Арсен Петрович геть знітився, потім запропонував:

— А-а-а, давайте я про-о-о-сто заберу заяву. Ну, помилився, зна-а-а-йшлась пропажа…

— Е ні, так не вийде, ви не в дитячому садочку, — голос слідчого враз став суворим. 

Дідок мало що не плакав, тож, слідчий вже більш м’яко продовжив:

— Арсене Петровичу, я так розумію, що оце інсценування ви влаштували не для забави. Напевно, на те були якісь причини. Розкажіть мені, можливо я зможу допомогти вам.  

Впирався власник крамниці не довго.

— Отже, — підсумовував слідчий, — ви інсценували крадіжку, аби якісь речі не дісталися тому, кому вони не мають дістатися.

Дідок кивнув на знак згоди.

— А просто не продавати їх не можна? Відмовити покупцеві — це щось заборонене для вас?

— Розумієте… Відмова його не-е-е зупинить. В-і-і-і-н дізнався що ця річ у мене, і тепер захоче забрати її будь-що.

— Про що саме йдеться? — Слідчий подав Арсену Петровичу аркуш зі списком «вкрадених» речей.

— Ось це, — вказав той.

— Старовинний настільний годинник?

Дідок знову кивнув.

— І що в ньому такого?

— Н-у-у-у, це не зовсім годинник. Навіть взагалі не годинник. Він просто схожий на нього. 

— То що ж це?

— Хронограф.

— А це не те саме?

— Ні. Просто назва. Та суть не в ній, а в призначенні.

— Арсене Петровичу, давайте я не буду з вас по слову витягувати. Або розповідайте, або будемо вирішувати по іншому.

Капітан Савчук переварював почуте. Значить, хронограф той передається у них через покоління ще від якогось там пра-пра-пра-. І він, Арсен Петрович, на разі черговий його хранитель. Хронограф насправді показував не час, а якісь певні астрономічні періоди, без знання котрих не можливо здійснити якісь дії з чимось, чи кимось з потойбіччя. І саме зараз на цей хронограф претендує якась «особлива особа», котра, маючи хронограф, здатна наробити багато біди. Ну це просто баліберда якась. Але ж є злочин, я заява, і є певна особа, котра може становити загрозу, ну, звичайно що не людству, а от саме оцьому антиквару. Тож, треба розбиратись.

— Ну якщо вже загроза така значна, — іронізував слідчий, — то чи не простіше знищити той хронограф, або просто зламати?

Очі дідка округлились, вперше на його обличчі відобразилась емоція відмінна від страху і розгубленості. Але вона промайнула настільки швидко, що капітан навіть розпізнати її не встиг. То було щось рішуче і навіть жорстке.

— Ви не розумієте. Є речі, котрі існують поза межами звичайних людських понять і законів.

Оці нісенітниці почали набридати слідчому і він змінив напрямок:

— Де ви сховали «вкрадене»?

— У лісі.

— Де саме?

Антиквар назвав район.

Слідчий поглянув на годинник, хвилину роздумував, потім сказав:

— Їдемо. Покажете мені.

На ниття й усілякі аргументи антиквара він не звертав уваги. Оцю фігню треба завершувати. На черзі повно справ з реальними злочинами.