8. Зрадник

До невеличкого банку у тихому районі підʼїхав старий фургон.

— Отже, ще раз…

— Та годі, Семе.

— Замовкни, Біле. Ще раз! Мет?

— П‘ять хвилин гарантую. Зв’язку не буде.

— Гай?

— Встигну.

— Біл?

— О четвертій десять стаю в кінці провулка, двигун не глушу.

— Добре. — Сем декілька довгих секунд дивився на годинник. — Пішли!

Натягнув балаклаву і вискочив з фургона зводячи затвор автомата.

Поки Сем корчив із себе аніматора на святі банківського працівника, розмахуючи автоматом, Гай порався у сховищі. Він зрозумів, що пограбування пішло не по плану, коли в операційному залі пролунали постріли. Гай вже майже закінчив, тож, зволікати не став, підхопив сумку з грошима і кинувся зі сховища на вихід. Отут його й очікував сюрприз. Вже перед самими дверима він почув:

— Стояти! Поліція!

Гая наче по голові вдарили. Він нізащо не зупинився б, адже двері ось, і були всі шанси проскочити в них, а далі вже відкривалися можливості для маневру. Та голос. Жіночий голос, котрий він не забув. Він зупинився, кинув сумку і поволі повернувся.

— Не рухатись! — кричала поліціянтка, спрямувавши на нього пістолет.

Він поволі підіймав руки до голови.

— Не рухайся, стрілятиму!

Він не реагував, врешті дотягнувся до балаклави й стягнув її.

— Гай, — чи то запитала, чи констатувала поліціянтка розгублено, і за мить опустила пістолет. — Чорт забирай. Якого дідька ти тут робиш?

— Хотів запитати в тебе те саме, — посміхнувся Гай.

— Не повіриш, — поліціянтка прихилилась до стіни. — Їхали повз, напарнику знадобилось зайти. У нього тут рахунок.

— Що роблять з нашим життям випадковості, — іронічно промовив Гай.

— А два роки тому, коло того банку, що то було? Теж випадковість?

— Майже.

— Тобто?

— Уяви собі отаку халепу, нас просто випередили. Ми приїжджаємо, а його вже грабують, — Гай засміявся.

— То якого беня ти поліз до мене?

— Гроші — то лише гроші. І я не монстр. Я побачив поранену дівчину.

— Поліцейську…

— Дівчину! А потім… Не втримався, ти мені дуже сподобалась. Закохався. Потім… Потім зрозумів, що не маю права псувати тобі життя…

— І зник, — продовжила за нього дівчина, — зник, не сказавши ні слова.

— А що я мав сказати?

Мовчали декілька довгих секунд.

— Напевне, якби не ти, я б стекла тоді кров’ю, — врешті вимовила дівчина.

Десь завили поліцейські сирени.

— То що будемо робити? — запитав Гай.

— Йди, — не піднімаючи голови відповіла поліціянтка.

— Лізо…

— Йди! Нема часу на теревені. Йди до біса!

Гай підхопив сумку і зник за дверима.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Сем. — Де тебе чорти носили? Змиваймося.

— Зажди. Ось гроші, — Гай кинув сумку. — Я залишаюсь.

— Тобто, не зрозумів Сем.

— Я залишаюсь, — повторив Гай.

— Ні, не залишаєшся, — загрозливо відповів Сем, спрямовуючи на хлопця автомат. — Я не знаю, що у тебе в голові перемкнуло, і знати не хочу, та звідси ми їдемо всі. Біле, якого хера ми ще стоїмо!

Несподівано Гай вдарив ногою, вибиваючи автомат з рук Сема і кинувся до дверей, та гримнув постріл, Мет встиг зреагувати. Постріл виявився на диво влучним, як на Мета, поталанило.

— Зрадник, — буркнув він, ховаючи револьвер.

Фургон рвонув з місця.

На що вона сподівалась — вона й сама не розуміла. Просто хотілося повірити хоча б на мить. Крізь сльози вона дивилася на фургон у кінці провулка, який чомусь зволікав. Та ось, він загарчав і швидко зник, залишивши лише синю хмарину їдкого диму.

— Зрадник, — прошепотіла вона, схлипуючи.