7. Поклич мене

Джулія прокинулась, глянула на зелене цифрове табло: друга ночі. Чоловіка поряд не було.

— Черга в туалет посеред ночі, що може бути абсурдніше, — посміхнулась.

Та ванна кімната виявилась вільною, а Алекс знайшовся на кухні, куди Джулія зайшла, аби випити склянку води. Той стояв біля вікна і дивився у ніч.

— Чого ти тут без світла? — запитала Джулія, вгамовуючи спрагу.

Алекс не відповів. 

— Агов, — ніякої реакції. Джулія підійшла до чоловіка, — Ти спиш на ходу? 

Торкнула його за плече. Алекс здригнувся:

— Що? — розгублено обернувся до дружини.

— Заснув?

— Ні, — невпевнено відповів чоловік. — Кличуть.

— Що? Хто кличе?

— Вони. Кличуть.

— Агов, Алексе! — Джулія струснула чоловіка за плечі, — або проснись, або йди спати.

Той поплівся до спальні. Жінка знизала плечима, мовляв, — тю, — і пішла слідом.

Джулія прокинулась, потягнулась, замружившись від сонячних променів, штора на вікні чомусь виявилась відкритою. Чоловіка поряд не було. 

— Господи, та чого тобі не спиться сьогодні, — пробуркотіла. — Алексе! — Тиша.

Очікувала побачити його на кухні, та ні, немає. Вчергове знизала плечима і ввімкнула кавоварку. З чашкою кави вийшла на вулицю. Автомобіль був на місці, чоловіка ніде видно не було. Куди він міг податися у неділю зранку — вона й гадки не мала. На вулиці стояла незвична тиша. Загалом, то у них тут завжди тихо, але ж то відносна тиша, бо передмістя все одно наповнене звуками. Сьогодні ж тиша була абсолютною. Та ось, почувся звук мотора, по дорозі проїхала автівка, здається, то був їхній сусід, котрий жив за декілька будинків далі. Саме напроти Джулії авто різко зупинилось. Так, це був Сем, сусід. Він вийшов з авто. Джулія чекала, що він зараз заговорить до неї, бо чого б ставав, адже більше нікого тут нема. Та той став і витріщився в небо.

— Семе! — покликала його Джулія. — Семе!

Той врешті звернув на неї увагу, поглянув розсіяно.

— Мене кличуть, — сказав, і знову втупився у небо.

— Хто кличе?

— Вони мене кличуть, — монотонно повторив чоловік. А за мить щез. 

Чашка випала з рук і розбилася, декілька довгих секунд Джулія навіть не дихала, просто заклякла. Потім вскочила в будинок, похапцем зачинила двері. Вхопила телефон, хотіла набрати Алекса, пальці тремтіли й не попадали у потрібні кнопки на екрані. Та раптом телефон сам задзвонив. Від несподіванки Джулія скрикнула і мало не випустила його. Це була Софія, молодша сестра, котра жила з батьками. Крізь сльози вона жалілась, що не знає куди поділися тато з мамою, запитувала у Джулії, що відбувається.

— Будь вдома, нікуди не виходь. Я їду до тебе, — Джулія відключилась і врешті таки набрала номер Алекса. Задзвонив його телефон, він лежав тут, на кухні, на підвіконні. Вона впала б зараз у розпач, якби не Софія. Тож, за декілька хвилин вона вже їхала передмістям. Дуже кортіло натиснути на газ, та на дорозі подекуди стояли покинуті автівки, приходилося об'їжджати. За весь недовгий шлях лише декілька разів бачила людей і двічі спостерігала, як вони завмирають, наче прислухаючись до чогось з неба, потім щезають. 

Довго не могла відірвати від себе ридаючу Софію. Потім похапцем збирали усе їстівне, набирали воду, хапали ковдри з подушками й зносили усе те до підвалу. Лише там Джулія бачила порятунок. Можливо, то повна фігня, та інших варіантів запропонувати було нікому. Врешті облаштувались, і виснажена Джулія задрімала, загорнувшись у ковдру. Щось розбудило її, спочатку не могла зрозуміти, що саме. Огледілась, Софії не було, двері з підвалу були відчинені.

— Софія! — закричала і кинулась по східцях на гору. Софія стояла на вулиці, дивлячись у небо і здійнявши руки так, як їх підіймають діти, коли очікують, що мама або тато зараз візьмуть їх на ручки. Ще мить і Софії не стало.

За годину, вгамувавши врешті істерику і розпач, Джулія оскаженіло забивала цвяхами, що знайшла у підвалі, усі двері й вікна. Ще раз прошурувала на кухні, збираючи усе, що хоча б опосередковано відносилось до продуктів харчування. Набрала ще води. Знесла все те до підвалу і старанно заколотила підвальні двері, не шкодуючи цвяхів. Декілька разів попала по пальцях і навіть збила їх до крові, та їй було начхати на те. За декілька годин зникло світло і в підвалі стало геть темно. На другий день остаточно розрядився і вимкнувся телефон. Разом з ним вимкнувся плин часу, іншого годинника у неї не було. Орієнтувалася лише по якихось мізерних краплях світла, що потрапляло до підвалу через вентиляційні решітки.

Вона спала і їй снилась Софія. Та стояла угорі на східцях і кликала її. Джулія кинулась і з жахом побачила, що вона стоїть під дверима, намагаючись відкрити їх. З того моменту навіть засинати боялась, та сон переборював. Але більше такого не повторювалось. 

Пройшов тиждень. Харчі закінчились. Витримати у підвалі Джулія більше не могла. Потрібне свіже повітря, потрібен душ, потрібна їжа. Довго віддирала цвяхи, добре, що у тата у підвалі був інструмент. З острахом піднялася в будинок, мружачись від світла. Нічого не помінялось. Було тихо, абсолютно тихо і безлюдно. Жодного руху на вулиці, жодного звуку. Дивно, та водопровід працював. Вода трохи оживила, додала сил і ентузіазму. Врешті, чиста, переодягнута, була готова до подвигу, а саме, до вилазки у продуктовий магазин неподалік. Доїхала без проблем. Завантажила машину необхідним. Поїхала назад. Все робила так, аби якнайменше перебувати просто неба, і взагалі, старалася догори не дивитись.