5. Жертва

— Ось, я знайшов жертву! — Олексій безпардонно увірвався до кабінету головного редактора, розмахуючи газетою.

Головний редактор, чоловік сорока з якимось лишком років, вже трохи надбавший певного статусу у попереку за роки сидіння у редакторському кріслі, тяжко зітхнув.

— Та не зітхай, Володимировичу! Кажу тобі, класний матеріал забацаємо. Однією статтею усіх оцих аферистів на чисту воду виведемо.

— Показуй вже, що там, — приречено відповів Володимирович.

— Ось, обʼява. Маг у тридесятому поколінні, верховний, само собою. Я вже дещо накопав про нього. Досить відомий у місті, гроші такі дере за прийом, що мама мія! Так ось, він обʼяву дав, що учнів набирає. Прикинь, знаходяться ж ідіоти…

— Ну, конкретніше.

— А що тобі ще конкретніше? Я в учні до нього піду.

— Строки, вартість?

— Конкретика на співбесіді. Про гроші поки що не знаю, а по строках, то у будь-якому разі, думаю, тижня мені вистачить.

На зазначений день і годину Олексій вирушив на зустріч. Офіс цілителя тіл і спасителя душ знаходився в одному з недешевих бізнес-центрів. Тож, до кабінету, обставленого без звичного циганського антуражу, але досить респектабельно, він потрапив лише минувши спочатку охорону на вході, бюрократично налаштований рецепшн, потім не менш сувору жінку середнього віку, що займала місце чи то секретарки, чи асистента «чаклуна». Сам «чаклун» представ у вигляді чоловіка років пʼятдесяти, у дорогому костюмі, що взагалі виглядав досить респектабельно, холено і підтягнуто. Видно, що власній персоні той приділяв багато уваги. Усяка конспірологія і магія — то було спеціалізацією Олексія, як журналіста. Тож, з власного досвіду, очікував побачити чергового театрального «мага» з дешевою атрибутикою і досить фальшивою грою, що, на жаль, досить непогано діяло на численних споживачів отакого ширпотребу. Сама бесіда здивувала Олексія не менше. Про якісь здібності того, чи схильності взагалі не йшлося. Потенційного «учителя» більше цікавила родина кандидата, образ життя. І почувши вигадану історію про померлих батьків, холостяцтво і безробіття, був цілком задоволений. Про гроші теж вийшло якось дивно. Домовились, що учитель придивиться до учня протягом тижня і тоді повернуться до цього питання, що Олексія цілком влаштовувало. Зіславшись на надзвичайну зайнятість, перший урок учню учитель назначив лише за два дні, і що дивно, аж на вечір.

У назначений час Олексій був у кабінеті вчителя. Ох, я ж забув сказати, що звали «чаклуна» досить банально: Петро Андрійович. Отже, виглядав сьогодні Петро Андрійович досить збуджено, він наче кудись поспішав, частив у словах і хвилювався.

— Зараз найголовніше, — сказав учитель, встаючи з-за столу, — йди сюди, — вказав учневі на окремий столик у кутку кабінету, заставлений якимось магічним барахлом. — Ми маємо провести ритуал посвяти тебе в учні.

— А без цього ніяк, — чомусь захвилювався Олексій.

— Ніяк — відрубав чаклун. — Ти ж хочеш стати учнем? То маєш слухати мене і не скиглити.

Хвилин пʼять чаклун занудно читав якусь баліберду на неіснуючій мові, від чого Олексій розслабився і навіть мало не занудьгував, та розважав себе тим, що подумки знущався з дурника, котрий, напевне, і сам вірив у свої чаклунські здібності. Веселий настрій миттю пропав, коли чаклун, на завершення своєї мантри, вигукнув щось гучно, і полоснув себе по долоні ножем, котрий схопив зі столика. Він стиснув руку в кулак, від чого кров закапала у підставлену мідну чашу.

— Давай руку! — тоном, що не терпів будь-якого вагання, звернувся чаклун до учня.

Олексій зміг справитись з емоціями досить швидко, все ж таки, журналістика не терпить сантиментів і вагань, протягнув руку чаклунові. І згодом вже його кров закапала у ту чашу. На щастя, пити кров не довелось, чого найбільше боявся журналіст, мав сумнів, що зможе себе заставити. Під чергове бубніння, чаклун підніс до чаші запальничку, і кров спалахнула зеленим полумʼям.

Нарешті, ритуал було завершено, і Олексій зітхнув з полегшенням, бо вже трохи засумнівався у своїй рішучості.

— Поїхали, — сказав учитель учневі, беручи до рук коричневий пузатий портфель.

— Куди? — запитав учень.

— Як куди? — засміявся чаклун, — на кладовище звичайно.

— Н-навіщо?

— Та не бійся, — чаклун з посмішкою підморгнув учневі. — Перший урок. Місяць у повні, будемо ритуал один дуже важливий проводити.

Олексій вже почав трохи жаліти, що вліз в таку пригоду, адже очікував, що все буде простіше. Та відступати — то не гоже для справжнього журналіста. До старого закинутого кладовища доїхали дорогою чорною автівкою з мовчазним водієм, котрому Петро Андрійович кинув лише:

— Чекай тут, — і повів учня крізь не заперті старі ворота у темряву.

Зупинились біля старовинного камʼяного хреста на постаменті, під котрим була пласка гранітна могильна плита. Над кладовищем висів яскравий повний Місяць, десь недалеко угукала сова. Петро Андрійович знову хвилювався і поспішав, періодично поглядаючи на Місяць. Поспіхом він діставав з портфеля якісь речі й викладав на могильній плиті. Нарешті таки звернув увагу й на учня:

— Ось дивись уважно, — вказав йому пальцем на Місяць.