4. Сіріна

— І не мрій, Марку.

— Чого б це?

— Озирнись навколо, усі в оцьому барі — це не просто її шанувальники, кожен з них готовий душу продати за неї.

— Хм, ну ти мене недооцінюєш, — чоловік завченим рухом пригладив густу чорну шевелюру, зовсім ненароком продемонструвавши свій Hublot. Здається, то була модель 301sb.

На сцені, у неяскравому світлі затемнених софітів перед стилізованим у ретро-стилі мікрофоном, стояла жінка. Вік її визначити було важко, напевне, щось біля тридцяти. Висока, струнка, але еталонно фігурна; з блакитним волоссям і зачіскою що трохи нагадувала каре. Виразні зелені очі, губи, від котрих важко відірватись (погляд я маю на увазі). Вона була не просто привабливою, вона була якась незвичайна, особлива, не схожа ні на кого. Вона закохувала в себе кожного чоловіка, що хоча б раз побачив її. Саме зараз була пауза, та вже за мить знову зазвучала музика, зазвучав її голос. Треба бути спеціалістом, аби хоча б приблизно описати той голос. Та я не спеціаліст. Він був відносно низький, мʼякий, він огортав і не відпускав. Він проникав у тіло і вібрував у кожному його закутку. 

Якщо ви думаєте, що вже наступного вечора власник імпозантної шевелюри й дорогого годинника сидів у тому барі з оберемком троянд, то ви помиляєтесь. До будь-якої справи він завжди підходив відповідально. Тож, у барі він зʼявився лише за декілька днів, і без букета. Ні, якась довгувата коробка у нього в руках була, та що в ній — піди знай. Він просидів увесь вечір, і не випив жодної краплі чогось міцнішого за воду. Він діждався завершення вечора, діждався, поки оскаженілий від екстазу натовп, що штовхався біля сцени й закидав співачку трояндами, врешті розсмоктався. Лише тоді він дістав з коробки якусь гілочку з декількома квітками на ній, і підійшов до сцени. Він не помилився, співачка таки звернула на нього увагу, адже в руках він тримав гілочку «Золото Кінабалу». 

Вони обідали у невеличкому ресторанчику, вони прогулювались вулицями. ЇЇ звали Сіріна, і вона виявилась на диво простою і смішливою, геть іншою, ніж на сцені. Вона вміла слухати, і вміла розповідати. А кожен її випадковий мʼякий дотик бентежив Марка, наче хлопчика. Вже затемна вони стояли під дверима її будинку, і на спробу Марка поцілувати її, вона відсторонилася з посмішкою, що мала означати «вибач». Та наступного разу Сіріна відкрила перед ним двері, запрошуючи:

— Зайдеш?

Будинок здивував архаїчним оформленням у стилі класицизму, чого Марк аж ніяк не очікував. Помпезні мʼякі дивани, важкі штори на вікнах. Сиділи деякий час з вином у великих келихах, перемовляючись ні про що. Складалося враження, що Сіріна знітилася, можливо, вже жаліла, що запросила Марка. Врешті, аби позбутися ніяковості, вона сіла за рояль, що стояв тут, пробіглась по клавішах у якійсь коротенькій простій мелодії, а потім повернулася до Марка й тихо заспівала. Її голос цього разу був ще нижчим, і співала вона незнайомою мовою. Звучало це неймовірно красиво і не звично, іноді нагадуючи не пісню, а чи то якусь мантру, чи заклинання, нічого подібного Марк ніколи не чув. Його огортало тепло і спокій, його залишили будь-які сумніви й тривоги…

— Прокидайся, сонько, — почув він ніжно-співуче, — ну скільки можна спати, — прозвучало навіть трохи ображено.

Марк розкрив очі. Перед ним у глибокому старомодному кріслі сиділа Сіріна з келихом, в котрому на дні ще залишалось трохи червоного вина. З подивом, Марк помітив, що обстановка змінилась. Це не була вітальня, це був комфортно облаштований невеликий підвал. І лише за мить він усвідомив ще один дуже неприємний факт. Він був прикутий до залізного столу.

— Що відбувається? — свідомість поверталась якось мляво, наче не після сну, а після наркозу. — Що ти мені підсипала? — стало доходити до Марка.

— Ну що ти, любчику, ображаєш, нічого я тобі не підсипала.

— Чому я відключився, чому я тут? — Марк спробував пручатись, та зрозумів, що шансів немає, руки й ноги скували залізні кайданки.

Сірін допила залишки вина й поставила на столик порожній бокал.

— Марк, ти знаєш, хто такі сирени?

— Міфічні птахи…

— Ну, напевно, що не такі вже й міфічні, — посміхнулась Сіріна.

— До чого тут це…

— Я, — перебила вона його, — я Сирена! Я нічого тобі не підсипала, а просто тобі заспівала.

Якийсь час знадобився Марку, аби усвідомити сказане, і якщо й не повірити, то, хоча б, прийняти, як єдину на цей момент, можливу версію. 

— Але навіщо?

— Розумієш, я голодна.

— Тобто? Що значить…

— Го-лод-на! — знову перебила його жінка, — те й значить, що ти — моя їжа. Все просто.

І поки Марк мовчав, геть спантеличений, вона продовжила:

— Повір, мені шкода, що отак виходить. Ти, напевне, непоганий чоловік, симпатичний і елегантний, до того ж. 

— Так відпусти мене, — в очах Марка блиснула надія.

— А як же мій голод?

— Та вирішимо проблему, я багато чого можу, повір.

— Да? — Сіріна опустила голову, задумавшись, а Марк, ще не вірячи у можливий порятунок, виголошував обіцянки й перспективи того, як він може бути їй корисний, і як вони можуть бути удвох.