3. Зниклий

Яким же ідіотом він виявився! Він просто не міг у це повірити. Як! Як це могло статись? Його, приватного детектива, що мав двадцять років служби в поліції за плечима, обвели навколо пальця, як хлопчика. Справи у нього йшли якось так собі, не сказати, що геть кепсько, та й радіти особливо не було від чого. Замовлень було мало, а цікавих, що потребували дійсно якихось аналітичних здібностей і досвіду, то й взагалі, майже не траплялось. То за дружиною прослідкуй, то чоловік, напевне, зраджує. От і розслабився…

— Отже, третій день, як пропав чоловік, — підсумовував детектив, а сухорлява жінка  років під пʼятдесят, з виразом зверхності, ледве помітно, аби не дай боже, не перенапружити себе перед представником нижчої касти, кивала на підтвердження сказаного. 

— Імʼя досить відоме, вам в поліцію.

— Звичайно, що в поліцію я заявила, — невдоволено відповіла мадам, — та, судячи з їх дій, покладатися на якийсь результат від них я не можу.

Йому не сподобалась ця жінка. Ні, його не налякаєш зверхністю, чи навіть відкритим хамством. Тут було інше, оте, що притаманне хорошому детективу чи поліцейському — чуйка. І та чуйка нашіптувала йому:

— Та ну її, цю особу, разом з її зниклим чоловіком, не настільки все погано, аби братися за те, за що не хочеться. — До речі, мова йшла про відомого письменника, жодного твору, котрого, детектив не читав. Кримінал, загадки — йому того в житті вистачало, тож, він надавав перевагу чомусь більш позитивному і простому. Хоча, знав, що трилери, котрі виходили з під пера зниклого писаки, критики цінували досить високо саме за надзвичайний реалізм, за те, як умів письменник передати щонайменші дрібниці чи емоції.

— Добре, а беруся за справу, — сказав детектив після довгого роздуму.

Декілька днів пройшло марно, не виявилося жодної зачіпки. Пішов гуляти й не повернувся. Все. Жодних свідків, жодних нюансів, жодних натяків. На прохання повторно оглянути кабінет письменника, дружина відповіла згодою, чим, навіть, здивувала, бо детектив очікував почути щось про його непрофесіоналізм. Свіжий рукопис на робочому столі так і лежав не займаний. Минулого разу детектив не придав йому значення, та за відсутністю інших зачіпок, взявся за нього. Мадам знову здивувала, без жодних заперечень дозволила взяти рукопис з собою, звичайно, що лише на деякий час. 

О сьомій ранку детектив поклав прочитаний рукопис на столик, поруч з чашкою, в котрій  залишилось ще трохи кави. То була не єдина чашка, він їх не рахував, а просто наливав наступну, після того, як попередня порожніла. Ще з пів години сидів у кріслі, посмоктуючи цигарку, і переварюючи прочитане. Мабуть, це було нерозумно, і, навіть, смішно, та чому не спробувати, адже інших варіантів нема. Так, у рукописі фігурували конкретні місця і події, які можна використати, як зачіпки. Та чуйка, знову шепотіла: «Ти геть здурів? До чого тут літературні фантазії?» 

— Спробую, — врешті вирішив детектив. Якщо це хибний шлях, то про нього все одно ніхто не дізнається. Тож, соромно буде лише перед самим собою.

Пройшло пʼять днів. Детектив майже жив в автомобілі. Зачіпки, котрі він знаходив, ганяли його по локаціях, між котрими було іноді по кілька сот кілометрів. Все частіше він замислювався, чи не здурів, бо це було схоже на якусь ненормальну гру.

Врешті, опинився у невеличкому містечку у барі, в котрий нормальні люди носа не пхають.

— Ти Бур?

— А що, якісь проблеми? — повернувся здоровань з плечима завширшки не набагато меншими його чималенького зросту, до детектива з явно вираженою погрозою на не дуже інтелігентному обличчі.

— Жодних. Просто поговорити хочу. Тобі це нічим не зашкодить, зате трохи заробиш.

Здоровань вже розкрив рота, аби вказати гостю правильний напрямок, та побачивши купюру в руці детектива, миттю змінив настрій, вихопив банкноту й тут же переправив її барменові:

— Ось, в рахунок боргу. — Купюра зникла за барною стійкою. — Пивом пригостиш? — це вже до детектива.

— Аякже, — той кивнув барменові.

— Тобі відоме ось це імʼя, — поклав детектив на стіл клаптик паперу після того, як зробили по ковтку холодного й таки непоганого пива.

Здоровань деякий час вдивлявся в букви, потім відповів:

— Ні.

— Подумай, може пригадаєш. Це відомий письменник, його книжки в кожному магазині продаються.

— Хе, — гиготнув Бур, — я останній раз книжку відкривав, коли ще пішки під стіл ходив. Кажу тобі — не знаю.

— Але він знає тебе.

— Це ж як?

— Розумієш, він зник. Я його шукаю. В його рукописі я знайшов деякі зачіпки. Одна з них, не напряму, опосередковано, але вивела на тебе.

— Поняття не маю, — знизав плечима здоровань.

Детектив зітхнув, розмірковував деякий час, потім промовив:

— Перед зустріччю я трохи покопирсався у поліцейській хроніці щодо тебе.

Бур напружився. 

— Ні-ні, — заспокоїв його детектив, — все нормально. Просто, там вказано, що брали тебе у якомусь глухому закутку, де ти намагався відсидітись. Можеш вказати мені те місце?