2. Дзвінок

Сонце хилилось до обрію, зафарбувавши небо у червоне. Вони йшли по алейці парку, тримаючись за руки. Катя, як завжди, цвірінчала щось, а Денис лише посміхався собі. Йому було так хороше з нею, йому було так приємно тримати її маленьку долоньку у своїй руці.

Коли перед ними виникли четверо, жодного сумніву щодо їх намірів у хлопця не виникло. Він відштовхнув дівчину, крикнув їй: 

— Тікай. 

Злодії не зволікали, кинулись на нього, тож, він не помітив, як Катя перечепилась від його поштовху, як впала потилицею на бордюр, як той бордюр став червоним. Лише коли хлопець сам впав, побитий і збитий з ніг, побачив її, потягнувся до неї.

— Ден. Я помираю, — прошепотіла Катя скривавленими устами.

Дзвінок увірвався в мозок вібраціями болю.

Він схопив слухавку, підніс до вуха, хотів сказати звичне «Ало», та не встиг.

— Ден, — ледь чутно прошелестіло в слухавці, — я помираю…

— Катя? Катерина-а-а-а! — кричав він у відповідь на короткі гудки.

Слухавка випала з рук, Дениса здушили сльози, стало важко дихати.

Дзвінок увірвався в мозок вібраціями болю.

Він знову потягнувся до телефона, та рухи скувало, впеленало павутинням, цупким, але еластичним. Напружуючи усі сили, він поволі тягнувся до слухавки, що все ще лежала на столі, поруч з телефоном. А дзвінок продовжував настирно розривати мозок.

Денис кинувся мокрий на постелі, ошаліло огледівся. На столі стояв телефон, слухавка лежала на ньому, як і малося, і він не дзвонив. Розтер долонями обличчя, глибоко зітхнув:

— Чорт забирай, якийсь дурний кошмар.

Роздався дзвінок, довгий, настирний. Денис здригнувся, серце заколотилося у грудях. Дзвонили у двері. Накинув халат, відчинив. За порогом стояв поліціянт.

— Ви готові? — без будь-якого вступу запитав він.

— Що? — Не зрозумів Денис, — куди, до чого?

Поліціянт зітхнув, продовжив мʼяко:

— Ми ж з вами домовлялись на восьму. — Побачивши, що хлопець усе ще не розуміє, продовжив, — у морг, на впізнання.

Ковзаючи спиною по стіні, Денис осідав на підлогу.

Дива не сталося, це була Катя. Біль назавжди застиг на скривавленому обличчі. Дивитися на це було моторошно, а відірвати погляд від коханої дівчини неможливо. Врешті, вважаючи, що усі формальності виконані, Денис повернув до виходу.

— Куди ви? — Зупинив його поліціянт, — ще ж одне тіло. Ви забули?

— Що? Як, яке тіло, — не міг второпати хлопець, — про що ви?

Розуміючи його стан, поліціянт проявляв терпіння. Взяв під руку, підвів до іншого столу, тут же, поруч, і чоловік у білому халаті відкинув простирадло.

Денис намагався вдихнути, але не міг, спазм стиснув горло, він задихався, його колотило. На столі лежав він сам.

Дзвінок у двері врешті вирвав Дениса з нескінченого марення. Він важко підвівся, паморочилось в голові, накинув халат, пішов відчиняти. На порозі стояла Катя. Як завжди, усміхнена, з вогниками в очах. Дениса наче відпустили залізні лещата, так, сон, все сон, лише дурний кошмар! Ось вона, його кохана дівчинка, жива й здорова!

— Господи, як же я за тобою скучив! — Мало не закричав він, обійняв, припав до холодних з вулиці уст. Сміявся і повторював: — Я так скучив!

— Ось, це тобі, — Катя дістала із-за спини букет червоних маків.

— Навіщо? — Розгубився Денис.

— З Днем народження, Денчику!

— Як, з яким… У мене ж не зараз… Що це, чому маки, де ти їх взяла?

— Це тобі! — Повторила Катя жорстко, і майже впхала букет розгубленому Денові в руки.

Чи то хлопець не очікував, чи був млявий після сну, та букет випав з його рук і розсипався червоними плямами по підлозі. Денис підніс долоні до обличчя, вони були в крові. 

Знову парк, знову той проклятий вечір…

— Ден, я помираю, — прошепотіла Катя скривавленими устами.

Денис тягнувся до неї, хотів закрити собою, обійняти, сховати, хотів щось сказати, та нестерпний вогонь пронизав бік, довге лезо ввійшло в тіло.

Дзвінок увірвався в мозок вібраціями болю.

Дзвонили у двері, довго, настирно. Денис загорнувся з головою в ковдру, накрився подушкою. Він не хотів більше чути дзвінків, він не хотів взагалі бодай що чути або бачити. Дзвоник змовк. Та за мить задзвонив телефон. Він дзвонив і дзвонив, аж поки, врешті, хлопець не витримав. Підняв слухавку:

— Денчику, відчини, — тихий спокійний голос Каті.

Наче зомбі, він підійшов до дверей, відчинив їх. Катя, як завжди, усміхнена, з блиском в очах. Стояли мовчки, вона дивилась на нього, він потупився у землю.

— Денчику, любий, ти ж зрозумів, правда?

— Так.

— Не бійся, все добре.

Вона взяла його за руку, наче мама дитину, й вони пішли удвох по вулиці, кудись, де обриси їхні згодом розчинились у блакитному мареві.