1. Лялька

Вона лежала на підлозі й ні встати, ні хоча б поворухнутися, сили не було. Не було й болю, він залишив її так, як полишало зараз і саме життя. Лише в очах ще була надія, її погляд зупинився на східцях. І життя знову спалахнуло в тих очах, коли сталося те, чого вона бажала зараз так, як не бажала ніколи й нічого. Вона почула кроки, почула, як спускається по східцях Трей, її любий, коханий, дорогий Трей, її рятівник.

Якби вони обирали разом, Бет нізащо б не дозволила Трею купити саме цей будинок. Вона сама не розуміла своєї відрази до нього, але вгамувати її не могла. Щось зсередини, можливо те, що називають інтуїцією, навіювало їй тривогу і страх лише від погляду на будинок. Та Трей так старався, він так тяжко працював. Він купив його потай від неї, це був подарунок на пʼяту річницю їхнього весілля. Тож, у неї язик не повертався, аби хоча б пожалітися йому на свої страхи. Будинок був двоповерховий і дуже старий, та, при тому, досить комфортний, можна навіть сказати — затишний. Можна було б сказати, якби не оті відчуття. 

До підвалу Трей потрапив лише на другий день після переїзду. Так, підвал тут був саме такий, як зображують у кіно. Величезний, на весь будинок, завалений мотлохом, закутаний павутинням і щедро посипаний пилом. Усе це треба було вичистити, прибрати. Тут він хотів влаштувати собі невеличку майстерню. Пробираючись крізь безлад і оцінюючи обсяг робіт, Трей, врешті, досяг протилежного кінця підвалу. З невеличкого віконця під самою стелею сонячні промені падали на стару порцелянову ляльку, досить велику, що сиділа у кріслі, такому ж старовинному і монументальному, як і сам будинок

За кілька днів підвал був очищений. Залишилось лише старе крісло з порцеляновою лялькою. Трей хотів і її викинути, та вона так жалібно дивилась на нього, що у того рука не піднялась, здалося, наче то живу істоту маєш на сміття викинути. Згодом облаштував майстерню, як і хотів, і з задоволенням проводив там час, коли випадала година. А з кутка, зі старого крісла за ним спостерігала лялька. Трею навіть здавалося, що вона сумує одна, і радується йому, радується, коли він тут. 

Бет не знала про ляльку. Спочатку Трей не вважав за потрібне говорити про якийсь мотлох, а потім… Потім та лялька стала для нього чимось особливим і особистим, з чим не варто ділитися навіть з дружиною. Ну подумаєш, невеличка забаганка, такий собі домашній і зовсім не шкідливий тарган у голові, з ким не буває.

Клопоти від переїзду повністю заполонили дні й думки Бет. Вона старанно облаштовувала кожну кімнату, кожен куточок. Тож, тривоги й сумніви якось згасли, забулися. Вона відчувала себе щасливою. Та згодом клопоту стало менше, вільного часу більше, і все повернулося. Знервованість, роздратованість, перепади настрою — це те чого ніколи не було в Бет, та з чим став стикатися Трей все частіше, і від чого знову й знову ховався у підвалі. А Бет знову ображалася на нього й плакала у самоті.

Лялька змінилася. Трей вичистив і реставрував крісло. Вимив ляльку і навіть виправ її одяг. Тож, вона тепер сяяла позолотою у променях вечірнього сонця, бо саме ввечері ті промені сюди досягали. Трей дивився на неї й бачив не ляльку, а саме Бет, таку, яка вона була раніше. Її сяючі очі, її трохи іронічна посмішка, і навіть її волосся. Він розмовляв з нею, жалівся, а вона слухала, і, напевне, співчувала.  

Бет відчувала, що слабшає з кожним днем. Емоційні перепади й вибухи залишились у минулому, прийшли апатія і депресія. Сновидою вона блукала по будинку. Лише Трей ще залишався вогником у темряві. Його вона чекала з роботи, його голос, його дотик. Лише він ще тримав її по цей бік свідомості. Та Трея ставало все менше, він знову затримувався на роботі, а у вихідні сидів у підвалі. У підвалі… У клятому, чорти б його взяли, підвалі! Чому вона досі ні разу не була там? Як так сталося? Бет наче прокинулась. Вона майже побігла до східців. Чисто, прибрано, затишно, тихо. У дальньому кутку, сонце, що хилиться на вечір, вже закидає потроху свої теплі промені крізь маленьке віконце під самою стелею. І ті промені грають золотом на… Спочатку Бет здалося, що то дзеркало, бо вона побачила себе. Велика порцелянова лялька, точна копія Бет, сиділа у високому старовинному кріслі й дивилася на Бет безоднею, що чорніла у скляних лялькових очах. І відразу усі оті страхи й тривоги, що стали її супутниками, вибухнули з такою силою, що Бет закричала. 

Бет кинулась на ляльку, вхопила її за шию, і відразу відчула як залізні пальці стисли горло її самої. Вона стала бити ляльку об стіну, намагаючись розбити, та здавалося, що то її бʼють. Розтрощити, розірвати, знищити! Бет шматувала ляльку. Вона шматувала сама себе, та зупинитись не змогла, поки сили не залишили її остаточно. 

Вона лежала на підлозі й ні встати, ні хоча б поворухнутися, сили не було. Не було й болю, він залишив її так, як полишало зараз і саме життя. Лише в очах ще була надія, її погляд зупинився на східцях. І життя знову спалахнуло в тих очах, коли сталося те, чого вона бажала зараз так, як не бажала ніколи й нічого. Вона почула кроки, почула, як спускається по східцях Трей, її любий, коханий, дорогий Трей, її рятівник… 

Трей завмер. Скривавлена Бет лежала коло стіни із неприродно вивернутою лівою рукою. Поруч валялася пошматована лялька і дивилася в стелю скляними очима. Заціпеніння пройшло, Трей кинувся вперед. Мало не плачучи, дуже обережно підняв ляльку, дбайливо пригорнув до себе, і шепочучи щось заспокійливе їй у порцелянове вушко, пішов нагору…