Розділ 23

Тарен опритомніла біля вогнища, вона лежала на землі, загорнута в плащ Ревільса. Небо було залите криваво-червоною пеленою заходу сонця, а з пишних крон, навіть від легкого вітру, густо сипалося бордове листя. На руках бинти того самого відтінку.

— Як добре, що ти прийшла до тями. Довелося накласти аж вісімдесят швів на зап'ястя і щиколотки, але все гаразд, сухожилля не зачеплені, я зробила все що могла в польових умовах. — затараторила Мерелед

— Як ти стала його пішаком? — прошепотіла дівчина.

— Я боялася стати пішаком чорного короля і повірила йому, більше ніж вам. — зізналася дівчина. — Хто це був? Блукаючий дух?

— Просто вампір який не поніс честі загинути на війні. — пояснила та, але швидко змінила тему. — Де Ревільс?

— Він втік. — вклинився Сарбс.

— А Дол де?

— Піднявся на пагорб, зорієнтуватись на місцевості, завтра треба висуватися.

Тар підвелася, в очах потемніло.

— Тобі не можна вставати.

— Чи вам радити мені що робити. Пішаки. — зло відповідала дівчина.

Загалом вона теж відчувала себе зрадженою. Адже чекала, що сіра сторона залишиться сірою до кінця партії. До того ж про їхню тактику нічого не знала, але була зарахована до списку стратегів, готових зрадити дружбу, щоб врятувати власну шкуру. Але чи відмовляла б вона друзів від такої тактики ми не дізнаємося, як не дізнається і сама Тарен.

Вона піднялася на ноги, дужче кутаючись у чорний плащ і вирушила на захід.

Довго шукати не довелося, він сидів неподалік, курив і дивився, як над долиною заходить сонце. Дівчина хотіла тихо підкрастися, але вампірський нюх не обдурити:

— Тобі не можна вставати.

— Я хотіла подякувати, а тебе немає в таборі.

— Ти знаєш, чому я пішов. І дякувати мені нема за що.

— За те, що врятував, за те, що не покинув, навіть коли я благала, за те, зрештою, що не зірвався. — тихо говорила дівчина, підходячи ближче, вона побачила моторошні рани на долонях. На її обличчі застиг жах і заблищали сльози. — Ти схопив мій клинок. — без сумніву констатувала та.

Дівчина підняла з землі бинт і, нічого не запитуючи, почала мотати його руки, серце стискалося все сильніше. Кожен виток давався з болем у душі. І солоні сльози зривалися над кайданами, але чомусь не завдавали вампірові болю. Звичайно, Мерелед зробила б це краще, але принц ніколи б не підпустив когось до срібла на його зап'ястях, навіть випадковий дотик може коштувати життя.

— Пробач мені. — ковтаючи сльози почала дівчина. — Пробач гру на сірому боці. Пробач, що виявилася легкою мішенню. Пробач за…

— Досить. — перебив її принц і заглянув у зелені очі. — Сонце моє, ніхто в цьому світі не вартий твоїх сліз. Я клянусь своєю душею, я уб'ю кожного, хто проллє твої сльози та кров.

— Крім тебе?

— Крім мене.

"Чергова клятва. — міркувала дівчина, зав'язуючи вузлик на бинті. — Скільки їх ще буде?"

— Як я можу загладити свою провину?

— Я щось вигадаю. — посміхнувся вампір.

Ревільс підхопив дівчину на руки:

— Тобі потрібно відпочити.

— Постав мене додолу, я можу йти. А тобі важко.

Звичайно, з його ранами.

— Впораюсь. — впевнено сказав вампір. — А тебе я більше і на метр, не відпущу.

Тарен торкнулася рукою його грудей, серце пропускало удари. Це просто залишки нервової напруги, накопичені за день. Але в рудій голові склалися висновки, якими вона вирішила не ділитися.

— Якого висновку я дійшов. — почав Дол, кидаючи на рюкзак карту, коли всі вже повернулися до табору. — Ми всього сім кілометрів не дійшли до фінальної точки. Тож, вітаю, друзі, завтра, ще до обіду, завдання можна вважати виконаним.

— Це якщо Тарен зможе йти. — заперечила Мерелед. — Дія адреналіну скоро закінчиться, вранці рани болітимуть набагато сильніше. Більш того, від походів такими місцевостями і на такі дистанції, шви можуть розійтися.

— Але ви можете мене залишити, лише сім кілометрів, максимум три години туди і назад…

— Я невиразно говорю? — вклинився Ревільс. — Я сказав, що не відпущу тебе ні на метр.

— Гаразд, раніше ніж завтра ми не дізнаємося про це. — усміхнулася дівчина. — Тож давайте просто чекати ранку. Я довго ще не спатиму, тож можу залишитися на варті.