Розділ 22

Цього ранку можна було дозволити собі виспатися. До фінальної точки всього-нічого. Але Дол підняв усіх на світанку. Кожен вилаявся про себе, через те, що вчора нічого не запідозрив, коли ельф попросився на варту останнім. Інші, звичайно, дали б відпочити друзям, навіть ціною власного сну. Сніданок і знову в дорогу. Сьогодні всі відчували себе особливо спокійно. Світ для кожного розділився на «до» та «після».

— Дол, — звернулася до нього, знову весела і усміхнена Тарен, у якої явно впав камінь з душі, — а сріблом можна вбити навіть бога?

— Чому ти питаєш це в мене?

— Ну, ти ж навчався в академії.

Звичайно, Ревільс теж навчався, проте начитаним його не назвеш. Швидше, тим самим студентом, який отримував трійки і, кожен триместр, був радий тому, що не виключили.

— Ти, все ще, не можеш прийняти факт вбивства? — спокійно перепитав бувалий віцськовий.

Тільки Тар і Ревільс знали, що він був не богом, проте вдарили по руках, вирішивши нікому нічого не розповідати. Думаю, ви здогадалися. Все ж таки богів-вампірів не буває, а ікла вони обидва бачили чітко, та й раніше обговорювали вампірську династію, у пошуках відповідей.

І хоча дані про нього вважалися загубленими, тепер вони зрозуміли, що свій життєпис, скоріш за все, древній вампір сам забрав з архіву. Він не хотів займатися справами королівства та фронту, не хотів прийняти чесну смерть на полі бою. Тож звільнивши трон, він просто зник безвісти, доки не змінилися ще кілька спадкоємців, а тоді знов з'явився, стоячи чорною тінню за спиною кожного короля і, тишком-нишком, не дозволяючи говорити про себе, складати легенд і поклонятися, правив темною стороною. Як і інші королі він не терпів непокори і тому так жорстоко поводився з Ревільсом.

Зараз, коли вагу мають не лише завойовані території, а й політика, з пактами про ненапад, договорами, конвенціями та рівними правами всіх рас, його поради швидше шкодили. Але це лише думки Тарен. Ревільс щиро сумував, як за братом по зброї.

— Тарен, сріблом можна вбити що завгодно. — впевнено сказав ельф і, одразу ж, усвідомив серйозність ситуації. — Напевно, тобі не варто носити клинок завжди при собі.

З одного боку зброя справді смертоносна і, швидше за все, варто прибрати її в довгу скриньку, та й смертей вона більше бачити не хотіла. З іншого — єдиний засіб захисту від кого та чого завгодно. Краще за будь-який мушкет або меч. І не стільки хотілося його використовувати, скільки щоб усі знали та остерігалися срібла, навіть не срібла, а самої Тарен.

— А я думаю, варто носити при собі. — заперечив Ревільс.

Його душа — морок. Як для друзів, так і для нього. За всього-нічого, менше двох тижнів, він познайомився з неймовірним калейдоскопом емоцій, від страху за своє життя, який, перш, його не турбував навіть на передовій, до побоювання за друзів, смутку та апатії, що змушують швидко змінювати свою думку і приймати необачні рішення, забувши про холодний розум… Так, і ще чогось такого приторно-солодкого, що змушує давати клятви і з трепетом торкатися людини, якій раніше судилося б стати черговою безвільною жертвою, він не розумів що це за почуття. Точніше, не хотів розуміти, ігнорував.

— Оце вже ні, — за звичкою втрутилася Мерелед, її нападки втомлювали, однак, варто відзначити, що, майже завжди, вона мала рацію, — я не хочу жити в постійному страху за своє життя. Тепер ми знаємо, на що здатна тиха, мила, сільська офіціантка.

— Ні на що вона не здатна. — відвернувшись, наче заздалегідь шкодуючи про сказане, шепнув вампір.

— Годі! — перервала чергову перепалку обговорювана. — Я сама вирішу як мені обходитися з моєю річчю.

Загалом, офіцери ж не випускали свою зброю з виду, хоча мечі їхні, у деяких ситуаціях, страшніші за срібло, та й фехтують вони майстерніше. У серцях Тар і сама розуміла, що найстрашніше — випадково вбити кишенькового злодія, який заліз у сумку, бо користуватися більше мізерикордом не хотіла. Страшно.

— Між іншим, — продовжувала та, гордо задерши ніс. — жінка, у нашому жорстокому світі, завжди потребує захисту. Чи я не права?

— У тебе вже є захисник. — впевнено відповів Ревільс і, дочекавшись поблажливого погляду дівчат, продовжив. — Я залишу тобі Сарбса.

Тар роздратовано скривилася. Начебто, мало б увійти у звичку це його бажання панувати, але все ще дратувало. І якщо Сарбс не відчував жодного дискомфорту, оскільки три роки тому, тоді ще експериментальний об'єкт 412, був переданий під його чуйне керівництво, вирощений і вихований на передовій, чітко за статутом та команди сприймав не тому, що він упир, а тому, що він рядовий, але Тарен відчувала щось середнє між злістю та роздратуванням. І тепер, весь цей спектр емоцій, грав на її обличчі. Хотілося вигадати щось таке, що поставило б принца на місце раз і назавжди.

— Лише гляньте на це, я щойно врятувала Його Високість від ще більш страшного ворога, а він мені охоронця призначає. Ферзь сильніший за короля.

— А ти ферзь? — здивувався вампір. — Я думав пішак.

Мерелед, почувши останню фразу, сильніше стисла в руці фігурку. На дотик вона зрозуміла, що тура перетворилася на пішак, дівчина зазирнула в кишеню і зблідла. Пішак був білий.

— Тар, ми можемо дещо обговорити тет-а-тет? — стримуючи жах, прошепотіла амфібія.

Подруга одразу зупинилась, пропускаючи хлопців вперед.

А в тому самому залі, за тим самим круглим столом, з місця, сам собою, рушив білий пішак. Підставляючись під удар сірого ферзя, проте ферзь зробив аналогічний хід, опинившись у зоні ураження білого короля.

— А я кажу, що над-зброя — це я, а не ножик, який навіть з рук в руки не передаси. — обурювався Сарбс, приховуючи тривогу.

— Тебе, так-то, теж з рук в руки передавати не можна. — сміявся у відповідь Ревільс, по-батьківськи торкаючись рудої голови упиря. — Може Тарен і не розуміє, але ти повинен був запам'ятати, що я нічим і ніколи не ділюся.

Вираз обличчя вампіра різко змінилося. Складно сказати, напевно, що це була за емоція. У відриві від ситуації, можна вирішити, що це сум'яття. Зіниці різко розширилися і звузилися. Він озирнувся в бік, де мали бути дівчата і рвонув у напрямку, відомому тільки йому одному.