Розділ 20

Друзі поверталися до табору, коли сонце вже майже сіло. Місяць, ледве затягнутий хмарами, осяював землю, наче вдень.

— Дол, — завела Мерелед, — а чи можуть у шахи грати троє?

— Так. — спокійно відповідав той, — Мені навіть доводилося грати, але ніколи не вигравати.

— Поганий гравець?

— У такі шахи грають лише обрані. Абсолютно інші стратегії, та й уяви собі грати проти двох.

Шестикутна дошка. Чорна, біла та сіра сторони. Кожна грає лише за себе. Теоретично можна вступити до альянсу з іншим гравцем, але домовлятися про це вголос не можна. Панове, намагалися продемонструвати вищу майстерність, приховуючи під час гри свої обличчя під масками, не знаючи з ким грають і не маючи можливості подати знак. У першому варіанті правил перемагає той, хто поставив мат, а програш зараховується обом іншим, у другому — гра триває віч-на-віч.

— Так стоп, ми ж казали, що не будемо брати участь у цій грі. — нагадав Сарбс.

— Я боюся пізно вже відмовлятися від партії. — все в тій же манері говорив ельф. — Тільки, Мерелед, не хочеш ти сказати, що…

— Нічого я не хочу сказати! — перебила його дівчина, стискаючи в кишені сіру фігуру. — Просто цікаво, коли ти раніше грав у такі шахи, який бік ти вибирав?

Дол мовчав.

Але на тій дошці, що стояла на круглому столі, в залі, де збиралися зазвичай правителі, ще одна фігура змінила колір.

— Ну, ось ти й програв, гнів місяця.

На обличчі гросмейстера заграло сум'яття, коли з'явилися ще два кути і сірі фігури залишили свої позиції, перейшовши на третій бік, місце короля зайняв слон.

— Хочуть зіграти наосліп? — засміявся співрозмовник.

— За те, мій королю, залишився зовсім один. — на обличчі гросмейстера прослизнула їдка усмішка коли він обережно торкнувся єдиної чорної фігури.

Слон, що лежить у багажі Дола, також став сірим. Домовитися про мир не можна. Але гра ставала дивнішою, адже сірим мат не можна поставити, слон на місці короля, все ще слон.

— Не знаю, що в тебе в голові, Зоре моя, але дуже хочу тобі довіряти. — Зітхнув Ревільс, коли помітив друзів.

Тарен підвела очі і всередині щось перевернулося. Той сильний і мужній офіцер, зараз потребує її, не як прислуги, а як брата зі зброї, а вона так брудно його зраджує. Після таких думок фігура мала стати знову чорним пішаком, але цього не сталося. «Раніше від моїх бажань бути на якійсь із сторін вона змінювалася, а тепер… виходить я не хочу бути з ним, просто мучить совість?»

Дол займався багаттям і оглядався на друзів. Він не знав, напевно, про фігури інших, тільки питання Мерелед заганяли в глухий кут. Скажімо так, в його очах вона здавалася стервозною дурепою, не здатною зберігати таємниць, але чи було питання натяком він не знав. Сарбс відданий Ревільсу, а Тарен... Розвідник зміг би зберегти таємницю, але як запальне дівчисько відреагує на зізнання, адже ферзь і король, здається, стали близькими.

Про всіх, за винятком слона, знав Сарбс, але він сам не визнавав своєї зради, виконував усі, доручені Ревільсом, завдання і продовжував поводитися як завжди, тільки в його серці була туга, тієї ж природи, що й у Тарен.

Мерелед була єдиною, хто прийняла колір, навіть не знаючи, що в голові у інших. Важливо було зберегти, насамперед, власне життя.

Місячні промені зникли за щільними хмарами, буквально чверть години тому і зараз тільки язики полум'я освітлювали тиху галявину, де, сидячи поруч, вечеряли чи то друзі, чи то вороги. Варто сказати, що вночі ці місця ставали значно більш зловісними, мало того, що в напівтемряві всяке може привидітися, так ще й загубити в пітьмі задумливого товариша нічого не варто.

— А ми, в дитинстві, ходили в походи, а вечорами розповідали страшні історії. — заговорила Тарен. — Дол, може розкажеш щось?

— Ну, на фронті була в мене ситуація. — неохоче почав ельф. — Ночували приблизно так само в лісі. Щойно виставили варту, спланували наступний день і мали вкладатися спати, як тут вартові стрімголов кидають пости та мчать до офіцерського намету. Всі в один голос, кажуть, що відчувають незрозумілу тривогу і просять підміну. Нема що робити. Виставили нову варту. Тільки я почав засинати. І ці вертаюся із такими ж словами. Стало самому цікаво, що їх так лякає. Виставив нову варту і сам став на першій лінії. Тиша, спокій, але у світлі вогнищ, раз-по-раз, шнигає щось. Дрібне, чи лисиці, чи ще що дике, прийшло поласувати залишками вечері. Але ставало справді тривожно. Швидше боявся, що це партизани чи диверсанти щось у таборі промишляють. Наказав, без команди стріляти з луків та арбалетів, щоб табір не будити. За півгодини ми настріляли з десяток шакалів. Загалом, все як я й думав, просто біситься живність у таборі, а вночі всяке може привидітися. Змінився я на вахті і пішов у намет. Як бачу, посеред лісу стоїть щось високе, метри три на зріст, тіла не видно, тільки два скляні жовті ока виблискують. І голос, скоріше схожий на виття дикого звіра, він повторював «Віддай моїх дітей». Піднімати табір не можна, та й не зрозуміло, що це і як з ним боротися. А він стоїть і як луною: «Віддай моїх дітей». Я за меч, думаю: точно породження темряви якесь. А він став на карачки і, як пес, помчав до табору…

Друзі слухали його завмерши від страху, як за спиною вухатого з'явилася пара скляних очей і, відразу, звірячий рик:

— Віддай моїх дітей.

Мерелед закричала та схопила Сарбса за руку. Хлопці теж злякалися не на жарт, тільки Тарен весело засміялася і очі, перетворившись на дим, зникли.

— А ви казали ілюзіями орка не перемогти. Дивіться чотирьох подорожніх, які на війні жаху натерпілися, трохи до удару не довела.

— Дивіться яка дотепна. — Шумно видихнув вампір. — Перша чергуватимеш.

— Та годі вам. Смішно ж.