Розділ 19

Того дня привал оголосили раніше. Далі, судячи з карти, непрохідна лісова хаща, тож це на завтра.

— Ага, значить Тарен з Ревільсом підуть по хмиз! — грайливо заявила Мерелед. — Буде час поговорити.

— Ну ні. Я ходила минулого разу. — заперечила Тар. — з Сарбсом.

— А я з Долом позаминулого... — продовжив вампір.

Чотири пари очей дивилися на Мерелед. От не варто було привертати до себе увагу.

— Я сама не піду. — якось ображено відмахнулася та.

Обговорення тривало. Самих дівчат пускати не хотілося. Залишати у таборі теж. Іти з Сарбсом Мер відмовилася, мовляв, якось косо дивиться. Ревільс наполіг, що залишити Тар у таборі, без жодного нагляду не можна. На що дівчина обурилася, мовляв, нема чого переживати, у чесному бою вона зможе за себе постояти.

За якихось п'ять хвилин це перетворилося на дурну перепалку, яка переходить на особистості.

— Є ідея! — перервав їх Сарбс, дістаючи меч. — Тарен, відповідай за слова. Якщо ти переможеш — ви з Ревільсом залишаєтеся в таборі, а решта вирушає до лісу. Якщо програєш у таборі, залишимося ми з Долом.

Та невдоволено пирхнула, але прийняла бій.

Так, упир вчився фехтувати все своє недовге життя, однак те з якою впевненістю Ревільс кивнув, дало Тарен віру в себе.

Поклін. Задзвеніла сталь. Останнім часом такі конфлікти інтересу не викликали вже ні в кого, крім тих хто б'ється. Проте, Ревільс уважно спостерігав за ними. Зараз билися двоє його учнів і умови навчання явно позначалися на стилі.

Стиль Сарбса, який всі свої прийоми відточив у смертельних сутичках на передовій, можна було назвати брудним. Він, не обмірковуючи рухів, наступав. Міцно тримався на ногах, але зовсім не стежив за поставою та руками. Що давало перевагу Тарен.

Вона ніколи не боролася за своє життя, тому зараз просто згадувала інструкції та виконувала всі обов'язкові правила. Її стиль варто було назвати чистим, елегантним. Саме таким, якому навчають на перших курсах військової академії. Всі рухи плавні, від корпусу і, здається, вона справді відчувала ефес, як продовження руки. Ще рік таких занять, довести рухи до автоматизму, і можна виставляти на спортивні змагання.

Проте Сарбс застосовував зовсім незнайомі, незрозумілі і, більш того, науці невідомі прийоми. А Тар, не маючи досвіду, губилася в незвичній техніці опонента, займалася виключно обороною. Просто не даючи йому виграти.

Крок. Ще крок. Земля наче пішла з-під ніг. Меч вислизнув із ніжної дамської ручки. Вона розгублено озирнулася на «вчителя». І хоча його обличчя, у звичній манері, не виражало жодної емоції, крім самовпевненості, у голові луною, наче його думки, промайнуло: «Програти не можна». Радісний від прихильності долі упир, миттєво розслабився. Але Тарен схаменулася в останню секунду і ледь торкнулася знизу-вгору живота опонента тичковим ножем, що раптово з'явився в руці.

— Програв. — з усмішкою та задишкою сказала дівчина, падаючи на холодну землю.

Ніж розчинився сигаретним димом.

І хоча всі зрозуміли, що то була ілюзія, сперечатися ніхто не став. Поразка очевидна і повернути все назад не можна. Дол вилаявся, але, як завжди, гордо прийняв долю.

— Ось я одного не розумію. — завелася Мер, щойно троє відійшли від табору. — Як ти виживав стільки часу на передовій, якщо дівчинка півтора метри зростом, обходить тебе за дві секунди?

— Мерелед, — суворо заговорив Дол. — припини скандал, хоч на півгодини.

Її нападки то на Сарбса, то на Ревільса, втомили вухатого. Звичайно, вся біда була в повній відсутності субординації. Ельф звик, що його слово — закон, як у замку, де він виріс, так і на фронті, де він змужнів. Проте реальне життя набагато складніше, ніж військова справа. Тут не вдасться керуватися підручниками з тактики та стратегії. Більш того, тут не діє статут. Коли кожен може сказати кожному як добре слово, так і образу впоратися з непослухом неможливо.

— А я поясню. — витримавши недовгу паузу почав упир. — Мене не можна убити тичковим ножем. Ти ж пам'ятаєш кожне моє поранення.

Після цієї фрази Мер притихла. Вона справді пам'ятала. Кожен бій і кожен шов накладений на тіло експериментального об'єкта 412. Їхній зв'язок був не духовним, а "паперовим". Час, проведений разом, за який вони прив'язалися один до одного — не романтичні побачення, як говорили чутки. Вона особисто несла відповідальність за кожен вихід у поле і мала простежити за тим, коли він помре і від чого. Одного разу він прийшов, так, саме прийшов, третього дня після бою. Ніхто точно не знав, що сталося. А Мер знала. Знала, що він потрапив у полон. Знала, що там його використовували скоріше як грушу для биття чи гольницю. Знала, що не давали ні їжі, ні води. Все це було ясно з медичних висновків. Однак він мовчав і ніколи не скаржився. Тепер стало навіть якось незручно.

Вона ніжно торкнулася плеча товариша:

— Пробач.

— Забудь. — як зазвичай усміхнувся хлопчина. Так тепло і щиро, ніби від цих спогадів його серце не здригалося.

Здригалося. Просто інакше не міг. Будь-які емоції він легко ховав під цією милою, навіть трохи дитячою посмішкою. Просто «батько» вчив не скаржитися і переносити СВОЇ проблеми на СВОЇХ плечах. Більш того, не вплутувати у це жінок.

Тим часом Тарен, у таборі, стояла навпроти Ревільса і впевнено тримала меч на витягнутій руці. Останній бій дав віру у себе. Звичайно, на перемогу розраховувати нема чого, але, заради інтересу, варто спробувати.

— Зоре моя, знаєш чому ти мені не супротивник?

Чоловік тільки поблажливо посміхнувся, викинув недопалок і заходився повільно й монотонно розстібати ремінь на штанах. Варто відзначити щільний шкіряний ремінь з важкою сталевою пряжкою з гербом. Ця неоднозначна дія знову змусила Тарен почервоніти.

Вона не встигла, навіть зрозуміти, що сталося, як спритним рухом, він висмикнув ремінь з петель і, немов батогом, обвив клинок. Ефес вискочив із ніжної ручки і сталь брязнула об камінь. Тар тільки відкрила рота, щоб заперечити, як відчула біль у лікті. Ревільс уже був за спиною. Легка підніжка.