Розділ 17

Вже за півгодини друзі опинилися біля ідеального дзеркального кола, посеред густого листяного лісу. Напівпрозора прісна вода, гальковий берег, а головне — жодних хлопців поруч. Дівчата випровадили їх, під приводом, що хочуть скупатися.

Мер провела рукою по водній гладі:

— Вода абсолютно чиста, питна.

— Звідки ти знаєш, що вона питна? Тут всюди затоплені копальні.

Мерелед сором'язливо опустила очі:

— Скажи, якщо я відкрию тобі одну таємницю, ти можеш обіцяти, що про неї не дізнаються інші?

— Клянусь.

Дівчина розстебнула пару верхніх ґудзиків на сорочці та оголила шию. Ближче до ключиць виднілися по три симетричні тонкі смужки.

— Ти ж…

— Так, — перебила її Мер, — це зябра. Я плід забороненого кохання «білого пана» і мерфолк. Знала б ти, наскільки простіше не володіти магією, але бути людиною, ніж володіти нею і бути мерфолк.

"Що в цьому такого? — подумала Тар. — Вони мають ті ж права, що й люди". Хоча тут висловлюються досить різкі думки в будь-який бік і, може, справді варто було промовчати.

— Забудь, я нікому не скажу.

Мерелед тепло посміхнулася, занурюючись у воду. Хоч вона й переконувала себе в тому, що раса зовсім не визначає її, не могла позбутися думки, що з таким "даром" навряд чи їй вдасться вийти заміж за, наприклад, графа. Та й на фронт потрапити було цілою проблемою. Її не приймали ніде і ніколи, після того, як дізнавалися про "потворність"... Ніде… можливо, крім цієї компанії. Ревільс, хоч і намагався зачепити буквально кожним словом, був першим, хто дізнався про це і замість звітувати, щоб її забрали в тил, почав заступатись, чим теж викликав ненависть інших. Вона не посоромилася вистрілити, коли вперше він назвав її щукою прилюдно, він стріляв у відповідь. Тоді обидвоє пролежали в лазареті більше доби і, здається, стали незамінними один одному.

— Ніхто з хлопців не знає?

— Тільки Ревільс, — пошепки говорила амфібія, — якби не зябра, він би і не глянув у мій бік.

— Він став тобі другом тільки тому, що ти напівкровка? — недовірливо перепитала Тарен. — Я думала він звичайний…

— Расист! — кивнула дівчина. — Та за першої зустрічі виявилося, що він не виносить запаху моєї крові, я йому огидна, як продукт харчування. А отже, я можу завжди бути поруч і ніколи не стати його жертвою.

— Виходить, він дорожить тобою.

— Рівно настільки, наскільки дорожу ним я. — засміялася Мер. — Пристрелила б, за першої нагоди, але все ніяк.

Від цих, хай не найкращих, спогадів серце Мерелед завмирало і сіра тура в її багажі стала чорною.

— Давай краще про тебе. — намагаючись перебити власні думки, заговорила амфібія. — Ти правда так ненавидиш Його Високість?

Тарен дедалі більше дратували ці питання.

— Ненависть — серйозне слово. Якби я його ненавиділа, ми б зараз тут не опинилися.

Дівчина з чистою совістю пірнула в озеро. На другий день, нарешті, повноцінно прийняти ванну як манна небесна. За відведені пів години треба було повернутися, до решти. Але ніхто не поспішав.

— Ти ж розумієш, що буде?

— Не розумію! — різко відповіла Тарен. — І розуміти відмовляюся. Я не предмет, який можна просто привласнити.

— Тар, це вигідна партія.

— Я для нього вигідна партія, але не він для мене.

— Ти? — Мерелед не стала стримувати сміху і поспішила спустити подругу з небес на землю. — Якщо ти вважаєш, що через імунітет до срібла він упав до тебе в ноги, то боюся розчарувати, лепрекони, все ще, вірно служать короні і твій дар ані трохи не примножить його владу.

— Чому тоді я йому потрібна?

— Ревільс не звик терпіти відмов, йому все й завжди сходило з рук. Жінки втрачали свідомість побачивши принца. Ну а ти йому просто сподобалася і, згадай моє слово, він отримає бажане, як і завжди, навіть якщо доведеться поборотися.

— Хочеш сказати він візьме мене силою, просто тому, що я чергова іграшка, яка сподобалася примхливій дитині?

— Тарен, змирись, ти — селянка. Нічого в тобі особливого немає, просто галочка у його послужному списку. Ревільс хоче отримати престол, а Респонд вже готовий його віддати і наказує синові одружитися, а тут ти, так доречно, опинилася під рукою. Дівчата спеціально бережуть себе, щоб спробувати вирватися в світ, а ти так розкидаєшся можливостями.

— Мені не потрібен престол! Мені не потрібен чоловік! Тим паче такий. Я ніколи не одружуся з ним! Ясно тобі?

Мер відчула в голосі подруги гіркоту. Хоча через що конкретно зрозуміти не могла. Не могла цього зрозуміти і сама Тарен.

Ревільс лякав її до тремтіння, його звички, необдумані вчинки, різкі заяви і колючі фрази виводили з себе. Частенько хотілося засвітити межи очі, коли він знову заведе мову про те, як без меча в руці важко йти життям. Але бігти від нього не озираючись не було сил, ніби щось, міцно тримаючи її за руку, змушувало йти слідом.

За деревом неподалік сидів обговорюваний, він підслуховував жіночу балаканину і бинтував руки. Звичайно, він виправдовував свій вчинок тим, що боїться залишати їх самих. Насправді ж, як будь-який правитель, до мурашок, хотів знати, що про нього думають і чи обговорюють взагалі.

— І не соромно тобі, Клик? — напівпошепки запитав Дол, звертаючи на себе увагу.

Відповідь його не цікавила, кому як не найкращому другові знати, що соромно йому не буває. Тому ельф вирішив поставити питання, яке його справді непокоїло:

— Чому ти, досі, у браслетах?

— Це мій вибір. — відмахнувся чоловік.

І хоча він гордо називав це вибором, це скоріше був сумнів. Нехай друзі і дізналися про срібло, але для інших здібності Тарен хотілося залишати в секреті, щоб вона не стала призом, за який боролися б усередині країни. Не кажучи вже про те, що ворог оголосить нагороду, щойно вловить чутки.

— Сподіваюся, у тебе є план.

— Як завжди, простий і, одночасно, геніальний. — вампір посміхнувся, зав'язуючи вузлик. — Я з нею одружуся.