Розділ 15

Кожен розумів, що сходити туди й назад, за розрахункові три дні, навряд чи вийде просто так, не нарвавшись на неприємності, але тільки Сарбс, зайшовши в ліс заголосив, що «боги, як даремно вони сюди йдуть». Як дівчата не намагалися його заспокоїти, але лише грізний голос Ревільса утихомирив хлопця.

Дуже швидко його побоювання справдилися. Судячи з карти, яку приніс той ельф, перша зупинка має бути за три години ходу. Але орк, що унюхав свіже м'ясо, вирішив це за них.

Більше двох з половиною метрів, зовсім нескладний, із землистого кольору шкірою, величезним животом та кривими ногами неймовірного розміру. З рота стирчали широкі ікла до самого підборіддя і маленькі поросячі очі жадібно дивилися на подорожніх. "Це ж і самому наїстися і дружині з дітьми делікатесів принести" — напевно, думав той.

Так, орки жили, переважно сім'ями і виховували нащадків як люди. Не прийняло їх суспільство через низький інтелект і зайву кровожерливість, яку, на відміну від, наприклад, вампірів, ніяк не могли стримати. А з голодухи могли і канібалізмом зайнятися, в цілому, вийшли б, вкрай асоціальні елементи.

Вся ця бородавчата міць зараз стояла чітко навпроти героїв і методично обирала жертву.

— Так, зараз повільно, не відриваючи погляду і не дивлячись у вічі, всі відходять на три кроки назад. — тихо говорив Дол. — Клик…

— По-перше: я взагалі не гравець, зараз. — з незвичним страхом у голосі сказав вампір. — А по-друге: ти ще не зрозумів, що він на мене полює?

Орк видав гучний звірячий вереск і грізно закричав:

— М'ЯСО!

В око кровожерливого звіра прилетів арбалетний болт, від чого той знову закричав, буквально заскулив і знову вибухнув гнівом.

— Вибачте, це я від страху. — виправдалася, тремтячим голосом, Мерелед.

— В розсип! — крикнув Дол і, як по змаху руки п'ятеро розбіглися врізнобіч.

Монстр вибрав за ціль Ревільса. Чоловік не встиг навіть вийняти меч, коли його схопили за плащ.

— З мене погана приманка! — тільки встиг вигукнути принц.

Чудовисько зараз же замертво звалилося на землю і Ревільс у два кроки відскочив від орка.

— Я вже був готовий проклясти тебе на смертному ложі.

— Не дякуй. — спокійно відповів на шпильку ельф. — Сюди зараз прийдуть побратими загиблого героя, ретуємося.

Далі шлях був куди вільніший. Тільки зелені дерева і сонце, що пробивається крізь густі крони листяних лісів. Згідно з картою вже за пагорбом має бути узлісся, непогане місце для привалу. Але у непідготовленої до таких навантажень Мерелед сил уже не було.

— Я думаю, якщо ми залишимося тут на півгодини — нічого страшного не трапиться, пообідаємо і надолужимо. — висловилася Мер і, зовсім знесилена, звалилася під деревом.

Ніколи нічого не йде чітко за планом, всі це розуміли, тому чинити опір не наважилися. Хлопці розташувалися під великим розлогим деревом і почали знищувати запаси. Тар дістала з рюкзака книгу. Вона хотіла відволіктися від пережитого жаху, після зустрічі з орком серце, досі, здригалося, від кожного шарудіння в кущах. Книга називалася «Примітивні наслання у побуті та на полі бою. Том 2. Предмети яких ніколи не бачив і що робити, якщо ти в полоні».

Тарен поклала книгу на землю, тепер обидва кільця були на лівій руці, на середньому та безіменному пальці. Вдарити ними було складніше, але тонкий дзвін заліза, все-таки, пролунав. І, заплющивши очі, та сфокусувалася на звукові.

На вході в мініатюрну печерку з'явився маленький дракончик з шістьма лапами. Не більше півметра у загривку. Темно синій, як нічне небо, без кігтів і зубів. Втім, нагадував дитячу іграшку.

Відволік Тарен знайомий голос "Не вірю", за секунду, монстр розчинився синім димом.

— Що за жарти? — тихо запитав ельф, оглядаючись на дівчину.

— Лисичку б, не знаю, зробила, — зашумів раптом Сарбс. — чи кролика якогось.

Його шок можна було зрозуміти. Незважаючи на загальну миловидність ілюзії, дракони, як такі, були моторошними істотами. Величезними монстрами, здатними спопеляти цілі села, знищувати легіони та поневолювати країни. Мирних жителів рятувало лише те, що дракона складно навіть неможливо підкорити своїй волі. А самим їм нема чого нападати. Хіба заради жарту.

Ну, а маленький дракончик, хоч і не лякав своєю присутністю, як дорослий. Цілком міг сигналізувати про те, що поблизу батьки та мурашки пробігли по спині кожного, перш ніж Ревільс згадав, що не буває шестилапих драконів і ілюзія розчинилася.

Ельф подивився на сонце і заявив, що треба йти далі. Щоб надолужити втрачене, доведеться пройти більше ніж планували, і, обов'язково, встигнути до заходу сонця. Вночі ці місця можуть приховувати неймовірні небезпеки.

— Звичайно, ілюзії — це добре, але від орка ними не врятуєшся. — підмітив Ревільс, подаючи Тарен руку, на крутому кам'яному підйомі.

— Та годі, ти, начебто, з мечем був, а користі стільки ж. — вона охоче обперлася на міцне плече, піднімаючись вгору.

— А тут все просто. Орки — породження пітьми. Як і я. Як і мій меч. — почав вампір, намагаючись не відпускати її руки, допомагаючи долати скелясту путь. — Рубати він, звичайно, може, але прорізати шкіру, завтовшки в три пальці, і, більш того, вразити серце... Тут треба або міцно стояти на ногах або докласти пристойну дозу світлої енергії. У цьому в нас тільки один спец. — він подивився на ельфа. — Його меч працює за тим же принципом, породження світла знищує темряву.

— Тоді ти міг би скористатися його мечем.

— Чекай, ти зовсім нічого не знаєш про магію?

— Звідки? Я і в школу не ходила, а з чарівників у нас в селі був тільки староста, древній ельф, який вже і не пам'ятає що воно таке... — розсміялася дівчина.

Це змусило Ревільса продовжити діалог, бо з чим вони зустрінуться, напевне, він точно не знав.

— Тут теж не все так просто, мечем світла може управити тільки світло, в моїх руках це просто шматок заліза, як і мій меч у його руках.