Розділ 14

На годиннику була п'ята ранку, коли Ревільс увійшов до кухні. Він знав, що Тар провела всю ніч у бібліотеці, але боячись порушити спокій, чекав, поки вона спуститься вниз.

— Я повинен дещо пояснити.

Дівчина вправно нарізала овочі і періодично відволікалася, помішуючи щось у казанку, додаючи спеції та трави. Вона окинула поглядом новоприбулого. Нічого нового, та сама біла сорочка, той самий офіцерський ремінь і ножни за спиною. Що ж, Тарен тепер теж не знімала зброї і кілець бо «хтозна».

— Добрий ранок, Ваша Високосте.

Холодне серце стискалося від одного погляду в ці відсторонені зелені очі. Ще вчора вона дивилася з теплотою і тривогою, а зараз… зараз він бачив тільки лід, об який можна було б зламати будь-який клинок, наче його сталь, але якщо сталь нічого не боїться, то лід варто було хоча б спробувати розтопити.

— Знов йдемо на Ви?

— Хіба "пішак" може звертатися до "короля" як до рівного?

— Зоре моя, я дуже тобою дорожу… — почав принц, заготовлену промову. — Я дав учора клятву, клятву офіцера чи принца, це вже як тобі до душі, і не порушу її…

— Так. — перебила його дівчина. — Не порушиш. Тобі не страшний мій меч чи ілюзії, але і я тобі присягаюся, якщо ти хоч спробуєш нашкодити мені чи моїм друзям, я тебе вб'ю. Нехай це буде клятва пішака, чи наївної дитини, це вже як тобі до душі. — вона поклала на стіл, перед ним, мізерикорд. — До вчорашнього вечора, я думала, що це просто дрібничка. Ти відкрив мені очі, за це дякую.

Вона прибрала руку з ножа, залишивши його на столі, і повернулася до пічки. А принц хотів було торкнутися мізерикорду, але відчув слабкість ледве піднявши руку, мізерикорд був кований з чистого срібла.

"Що ж ти верзеш, Сонце? — думав чоловік, дивлячись на клинок. — Невже вважаєш, що в тебе вистачить духу вбити живу істоту?"

— Я хочу знати все, що ти знаєш. — продовжила та. — І розповім усе, що дізналася з книг. Згоден?

— Виходить, так пішак і стає ферзем? — посміхнувся вампір, — Згоден.

У кишені лежала сіра фігура. Тар сама не розуміла, на чиєму боці грає, зараз кожен вважав її частиною своєї стратегії. Проте сліпо підкорятися комусь не можна. Цього від неї, звісно, чекали гравці.

Далі слідувала безцільна розмова у ключі якої одна думка: вони обидва нічого, достеменно, не знають. Ні хто такий цей гросмейстер, ні звідки взявся. Одне ясно. Він хоче, щоб Ревільс повернувся на фронт. Раніше вампіри з правлячої династії не залишали поля військових дій до того, як навчиться їхній наступник. Та й з розмови стало зрозуміло, що Респонд ІІ, чинний король темної сторони та батько Ревільса, не просто стикався з гросмейстером під час безпосередньої участі у війнах, а більш того, продовжує підтримувати зв'язок. Однак це теж нічого не дало. Правитель знав не більше, ніж всі попередні покоління. До нього ставилися як до бога війни. Покровитель просив не складати про нього пісень, не молитися і не будувати храмів. Для бога, особливо бога війни, дивна поведінка.

Про зустріч на ринку дівчина вирішила промовчати.

— Сарбсе, спускайся. — командним тоном говорив Ревільс.

— Припиниш ти йому наказувати чи ні? — завелася Тар.

Упир завжди чув накази господаря, навіть крізь сон. Він зі звичною усмішкою «порхнув» зі сходів і, на льоту, обійняв друзів, міцно притискаючи до себе та один до одного.

— Який я радий, що ви помирилися. — весело говорив хлопець. — Значить все знов буде добре.

— Так, Сарбсе, — усміхнулася, у відповідь Тарен. — все буде добре, я тобі обіцяю.

Вони знову снідали разом. З того часу, як з'явився цей спільний стіл, почалися всі негаразди. Проте, хоч би вранці, всі поводилися як друзі... або навіть сім'я. Дол оголосив, що розібрався з розшифровкою та обіцяв поділитися з усіма.

Він не вийшов сьогодні на роботу, друзям сказав, що немає бажання, але Ревільс на цю репліку тільки кивнув із вдячністю.

П'ятеро опинилися в положенні, де ніхто не знав, що станеться наступної секунди, але одне було ясно, треба триматися разом. Тарен і Мерелед переглянулися ніби знали, що у кожної з них по сірій фігурі, але жодного слова так і не промовили.

Щойно закінчивши сніданок, Тарен попросила Сарбса прибрати зі столу, а сама вийшла надвір, нагадуючи своєму вчителю, про черговий урок. Звичайно, меч у її руці, все ще, виглядав чепорно, та й, в принципі, мистецтво фехтування давалося куди гірше, ніж, наприклад, ілюзії. Але тепер справді хотілося навчитися. Вона не знала чого варто бояться, але розуміла, що битися їй точно доведеться.

За годину занять, Ревільс прибрав меч і оголосив:

— Перекур.

Клацнув сталевий портсигар. Тар за звичкою вихопила цигарку.

— Не люблю коли ти куриш. — зітхнув чоловік.

— Ти ж сам запропонував уперше.

— Перша цигарка, перший поцілунок…

— Не можу повірити, вони розповіли тобі навіть це. — Тарен роздратовано відвела очі.

— Мені ніхто нічого не розповідав. — засміявся принц. — Ти думала, що я не здогадаюся?

— Сподівалася.

— Я, мабуть, повинен вибачитися. — він поспішив змінити тему. — Не за поцілунок, звичайно, але…

— Я приймаю вибачення лише у двох випадках: якщо щось сталося випадково чи ніколи більше не повториться. Який із двох варіантів, на твою думку, підходить?

Ревільс сором'язливо відвернувся:

— Ніякий. Але я хотів би забути все це. Забрати назад усі слова та вчинки.

— А я б не хотіла. Якщо щось сталося, значить так і мало статися.

Скільки було допущено помилок, кинуто їдких фраз та грубих жестів. Він уперше зрозумів, що помиляється не тільки коли грає в карти і точно знав, якщо все це забуде, то пройде тим самим маршрутом і наступить знову на кожні граблі. Йому хотілося, щоб Тарен все забула, забула яке прізвисько він їй дав, забула як відправив у тил ворога, ніби й не боявся за її життя, як, у хмелі, погрожував і обіцяв позбавити голови за простий прояв слабкості…