Розділ 13

— Ти не хочеш з нею порозумітися? — запитала Мерелед, витримавши недовгу паузу.

— А що я маю сказати? Зоре моя, ти мала рацію, я — негідник?

— Трохи менше злості в голосі й вийде добрий початок розмови. — підмітив Дол.

— Стривай, — продовжила дівчина, насторожено підходячи до вампіра. — ти хочеш сказати, що справді втягнув нас в якусь гру?

— Дол, можна виграти партію з королем, конем і слоном?

— Ми приречені без ферзя, тож вже начхати…

— Значить мені потрібні пішаки. — холодно відповів той. — Гарматне м'ясо. У місті є гільдія крадіїв?

— Є. — кинув Сарбс, а після озирнувся до Мерелед і додав тихіше: — Ти цьому заздрила?

— Пост убитого бога не може зайняти інший бог. Якщо в світі є явище, раса або предмет, який нікому не підвладний, той хто створив його стає богом. — вдумливо читала Тар і, сидячи на підвіконні, намагалася зловити хоч пару променів вечірнього сонця. — Нісенітниця.

Всі ці муки можна було закінчити просто пригрозивши Ревільсу. Очевидно, що він втрачає «фігури» і піде на будь-які жертви, щоб привести все до ладу. Але йти до нього не хотілося, як і повертатись до звання пішака. Ці здогади підтвердилися, але це не означає, що він перестане замовчувати правду. Та й серце обливалося кров'ю. Як був негідником, так і лишився, не виправдав надій, які вона сама собі вигадала.

— «Боги-покровителі пітьми» Вже краще. Бог місяця, вогню, бог-коваль, бог мудрості, зими, покровитель морів і річок, виноробства… але ніяких богів війни… — вона озирнулася на сонце, що заходить, — Як може не бути бога війни у такого войовничого народу?

— У них, тому й немає бога війни. — почувся, до болю знайомий голос з-за спини.

Той чоловік, що був у крамниці вчора. У чорному камзолі із розшитими золотом лацканами. Напевно, варто було б запитати, що він тут робить, адже дядечко не селив постояльців останні дні, а друзі сидять унизу і точно попередили б її, якби хтось прийшов. Однак це не цікавило.

— Тоді, куди потрапляють загиблі воїни?

— Нікуди. — спокійно відповів незнайомець. — Душі, вмираючи, перетворюються на сіль.

— Це алюзія. Сіль у сльозах їхніх дружин та дітей.

— Ви можете міркувати, як хочете. — він знову посміхнувся і зник за дверима.

Дівчина одразу ж вискочила за ним, але у коридорі нікого вже не було, вона розгублено вибігла на сходи, але теж порожньо.

— Мер, хтось приходив останні півгодини?

— Ні. Ти якась злякана.

Тарен накинула плащ, що висів біля входу і знехотя підняла з землі меч:

— Де решта?

— Вони навіть не спробували пояснити куди зібралися, але говорили про гільдію крадіїв.

— Нікуди не йди, увечері, коли всі повернуться, закрий трактир. — Тар пристебнула ремінь і поклала на стіл зв'язку ключів.

— А ти куди? — розгублено спитала Мерелед.

Але відповіді не почула, дзвіночок брязнув і двері зачинилися зі зворотного боку.

Сидіти на самоті ставало нестерпно. Але й бігти за подругою не хотілося. Хто знає, в які неприємності можна тепер вплутатися. Потроху і вона розуміла, що кожен крок в реальності це крок на великій гральній дошці. Фігура, яка залишається на своєму місці з меншою ймовірністю виявиться «з'їденою». Більш того, Тар залишила ключ від льоху.

— Хм, чи можна втекти з шахової дошки?

— Ні. Проте, можна змінити колір.

— Хто тут? — злякано запитала Мер, оглядаючись довкола.

Нікого поряд не було. Тільки на стійці стояла важка фігурка, тура з чорного мармуру повільно стала сірою.

Тарен примчала до воріт ринку, які вже замкнули на ніч. Стіни нагадували неприступний мур, який, може й можна подолати, але облогових знарядь поблизу не опинилося.

Всі вдалі ілюзії здавались цілком відчутними. Три метри сходів вийшли не з першого разу, проте піднятися вдалося. Тут виявилося, що висота — страшна штука і зосередитись не виходило. Ще й, як на лихо, почали збиратися сторожові пси. На піднятий гавкіт вискочила охорона. "Спритність і кмітливість" — Прозвучав наче голос Ревільса в голові. Вона плеснула в долоні і в бік сторожової будки помчала чорна кішка, відволікаючи на себе увагу псів, а значить і охоронців. Тепер зосередитись було простіше.

«Сірі» ряди, як не дивно, були порожні. Тар намагалася згадати яка вивіска була над лавкою. Але нічого не спадало на думку.

— Мила леді.

Його голос. Крамниця з фіолетової вивіскою.

— Значить я не божевільна. — вона налетіла на торговця і, з силою, вдарила кулаком по порожньому прилавку. — Мені потрібна інформація! Я заплачу!

— Що гроші… — він м'яко посміхнувся, торкаючись ніжної руки. — Тарен, ні, краще, Зоре моя або Сонце… Адже Вам подобатися, як він Вас називає? Вас ця вульгарність не гнітить?

— Хоч Ви не грайте зі мною. — з болем у голосі сказала дівчина, на очах заблищали сльози.

Їй справді це подобалося, хоча підтекст, який дівчина чула в голосі Ревільса, бентежив.

— Ніколи не плачте. — він обережно торкнувся губами її руки. — Ніщо у світі не варте ваших сліз.

— Я хочу знати, що відбувається. Хто Ви? Звідки Ви все знаєте?

— Я — гросмейстер. — з якимсь непереборним сумом сказав той. — Але я не бажаю Вам зла. І не бажаю зла вашим близьким. Навіть піду, якщо Ви попросите, і ніколи не з'явлюсь у житті Ваших друзів. Тільки скажіть мені, Ревільс Вам друг?

Тар мовчала. "Що відповісти? Як бути? А чи вважаю я його, справді, другом?»

— Тарен, він має рацію, Ви дуже світла людина, мабуть, найсвітліша з усіх, хто зараз живе на землі. Але чи хочете Ви стати пітьмою, йти рука до руки з вампіром все життя.

— Це нісенітниця.

— Ні. Пам'ятаєте ту ситуацію у лісі? Зараз його сила та інстинкти стримані, я не змусив його напасти, я, просто, показав що буде, щойно він позбавиться цих кайданів.

— Він стримався.

— Теж ні. Просто я побоявся, що Ви постраждаєте. Якби він перетворив Вас на вампіра, він би вже оголосив про заручини. — прилавок і вивіска зникли, він зробив крок на зустріч і обережно торкнувся ніжної, дівочої талії. Невже Ви хочете жити в замку, у смиренному мовчанні, боючись і ненавидячи свого чоловіка? Я б собі не пробачив.