Розділ 10

Поки троє поспішали, боячись промокнути, у трактирі знову панувала нестерпна нудьга. Тепер уже Ревільс набивав руку в дартс. Він усе міркував про себе, емоції, про великі речі. Принц, хоч усім своїм виглядом і пародіював літературного героя, таким не був. Він не читав лицарських романів, та що там, його настільною книгою був військовий статут і ні слова там не було, ні про людські емоції, ні про почуття. До того ж, їхня раса були скоріше звірами, ніж людьми. Так, безсумнівно, значно освіченішими і розвиненішими, але, все одно, звірами. З холодними серцями та інстинктами, що переважають над почуттями.

Про почуття міркував і Дол, він бездумно дивився в книгу, написану невідомою мовою, якій все не вдавалося його зацікавити, і вів внутрішній діалог. Ельф знав, що, через срібні браслети, інстинкти товариша пригнічені і він не відчуває, наприклад, жаги крові. Але щось мало прийти натомість.

— Клик, якщо на фронті ми були брати по зброї, хто ми тепер?

— Друзі. — не замислюючись, відповів вампір.

— А чому не брати?

— Трибунал відібрав у мене звання, чин... і брата. — з хворобливим смішком відповів Ревільс. — Дивну ти тему вибрав.

— Просто подумав, що тобі, мабуть, уперше в житті важко впоратися з емоціями.

— На мотузочку мої слабкості тепер нанизуй! Розсиплеш.

— Я намагаюся почати дружню бесіду.

— Не варто.

— Я поруч. — прошепотів ельф, знов відводячи очі. 

Остання фраза тільки розізлила Ревільса, адже він так довго формував безперечний образ сильного і гордого воїна, що не міг навіть уявити, що хтось насмілиться засумніватися в його непохитності. Особливо кращий друг, котрий точно знав весь шлях, що загартував сталевий характер.

Над таверною майнула блискавка, а слідом брязнув дзвіночок на дверях, через секунду вдарив грім, змушуючи трьох швидше заскочити всередину.

Мерелед оголосила, що обід подадуть за півгодини і, навіть не думаючи брати участь у його приготуванні, кинула плащ на лавку і повернулася до свого уявного турніру з дартсу, її новий суперник, який не став навіть поглядом вітати супротивника, зробив крок убік, даючи їй право першого кидка.

А Тарен обперлася на спинку лавки заглядаючи, через плече, в книгу Дола. Він секунду витримав її нахабство і роздратовано озирнувся.

— Знаєш ельфійську?

— А, то це ельфійська. — видихнула та. — Ні, а ти?

Чоловік знову трохи вичекав і шумно захлопнув книгу.

— Ти хотіла щось запитати?

— Як перемогти Ревільса?

— Запропонуй йому зіграти в преферанс. — відмахнувся ельф. — Або в покер.

— Так-так-так… — простягла дівчина. — Він же у нас герой який ніколи не помиляється.

— І має гострий слух! — перебив обговорюваний.

— Тобі б у розвідку.

— До речі, Тарен, у мене є для тебе дещо. — Дол дістав з-під столу товстий жовтий конверт.

— Не смій! — перебив вампір.

— Це ще чому?

— Як друга тебе прошу.

— А Тарен тобі не друг?

— Слуга!

Дівчина помітила тільки як двоє захопилися один одним, вихопила конверт із руки ельфа і грайливо підморгнула вампіру, вже біля дверей на кухню:

— Як прийдете до консенсусу, скажіть мені, до якого.

— Якою мовою з тобою треба говорити, щоб ти мене розумів!?

— Я дію не за твоїм наказом, а по честі. І, можливо, якби я знав напевно, що ти приховуєш від нас усіх, діяв би інакше.

Вампір скрипнув зубами і, сподіваючись, що хоч хтось його послухає пішов за Тарен. Проте, всім своїм виглядом, вона демонструвала, що нічого не віддасть. І як завжди блискавично, прийнявши рішення, Ревільс віддав команду:

— Сарбс, забери у неї жовтий конверт, який вона щойно отримала від Його Високості.

Хлопець здригнувся і благаюче подивився спочатку на свого господаря, а потім на Тарен.

— Всі газетні серенади, що тобі пишуть — журналістська качка. Який із тебе бог війни? — вона сумно зітхнула і віддала другові конверт. — Ти і тут не підібрав аргументу вагоміше, ніж груба сила.

Чоловік гордо забрав конверт і вийшов із кухні. А Тарен дістала з кишені такий самий і поспішила розпечатати, здавалося часу обмаль. Вона точно знала, що цей пудрово-жовтий відтінок — колір смерті. У жовтих конвертах надходили повідомлення про смерть. Такого кольору прапори вішали над возами із фронту. Такого кольору подавали звіти про загиблих.

Тар пам'ятала той день, коли її село отримало більше десятка указів про нове оподаткування, підданство, зміну верховного уряду, початок війни і, звичайно, про призов, всі ці документи були надруковані на пудрово-жовтому папері. Тоді її мати вигадувала тисячу причин не відпускати чоловіка на фронт, їй здавалося, що смерть стоїть за спиною коханого. Однак він пішов. А за кілька місяців повернулася лише медаль. «За відвагу» та пудрово-жовтий конверт. Смерть батька не була загадкою. Всі, хто помирали на війні, помирали або від сталі або від свинцю. Але в тому першому конверті не було жодної інформації, крім дати та часу. Тут були всі таємниці, що залишилися.

— Тарен, ти…

— Так, обдурила тебе і Його Високість. — кивнула дівчина. — Але наказ ти виконав. Тож тепер розпорядися собою сам.

Сарбс посміхнувся до неї і повернувся до кухонної роботи. А його господар тільки-но вийшов за двері, як конверт, що він стискав у руках розчинився сигаретним димом.

— Ілюзіоністка. — прогарчав принц.

І поки він намагався сформулювати претензію Тарен спритно перебирала документи. Судячи зі штампу секретності, їй не варто було читати деякі звіти. Проте інтерес пересилити було неможливо.

Батько завжди казав, що справжнім розвідником може стати лише сіра людина, яка не привертатиме уваги. І розповідав казки про найхоробрішого тхора, який прикидався боягузливим і, коли над ним починали сміятися вовки, він спритно вивертався і обов'язково перемагав. Так воно й сталося. Хоробрий тхір був розвідником. Тому й листів із фронту не писав. Коли його розсекретили, взяли в полон. Він навіть подав сигнал лиха, але ніхто не відреагував. А за два дні, на переговорах, король Імпонега кинув на стіл відрізаний палець із каменем гранату в германієвому персні.