Розділ 5

Гучні вулиці великого непривітного міста, особливо вночі, здавалися небезпечними. Високі кам'яні стіни, вузькі вулички, якими бездумно і хаотично рухалися полчища гномів, тролів і гоблінів у ділових костюмах. Тарен залишилася одна на людній площі, з мечем у руках, і хоча ставало все холодніше, вона зняла з плеча плащ і закутала в нього зброю, бажаючи приховати її від сторонніх очей, і рушила кудись уперед. Вона не значилася на службі і навіть не була поранена, тому кутка для неї не знайшлося. Звичайно, і про місцезнаходження підсудного ніхто не став сповіщати простушку. Мимоволі вона стала носієм настільки дорогоцінної зброї, що навіть смерть не була б причиною її втратити.

Скільки бродила дівчина містом і сама не знала, але голод і втома привели її в невелику таверну на околиці, біля лісу, з мелодійною назвою «Ілюзія». Невисокий, всього в три поверхи, будиночок повністю з дерева, з вже закритими ставнями. Хоча на першому поверсі, через вітражні троянди, було видно яскраве світло і те, як випивали небачені істоти. Тут можна було поїсти та залишитися на ніч. Тарен сунула руку в кишеню, за «дякую» її навряд чи годуватимуть, але спробувати варто.

Всередині досить галасливо, але затишно, дерев'яні столи, стільці, стійка, полиці догори забиті порожніми пляшками. Освітлювали приміщення тільки масляні лампи, хоча здавалося всередині набагато більше світла, ніж мало бути. Тарен вирішила, що працює якась магія і не стала міркувати далі.

Біля вікна сиділа загадкова трійця в капюшонах. За довгим столом, неподалік, з десяток гоблінів відзначали, чи то весілля, чи похорон (через їхні похмурі обличчя, не розбереш). Чоловіки у ділових костюмах, віддалік від інших, вирішували, мабуть, важливі державні справи. І біля вікна, спираючись на підвіконня, стояв самотній ельф, ніби чекав когось і всім своїм виглядом намагався приховати свою расу, але ідеальні риси обличчя і скляні блакитні очі видавали.

Тар підійшла до чоловіка, що спокійно натирав келихи за стійкою. Високий худорлявий молодик із недбало прибраним у хвіст каштановим волоссям, у білій сорочці та жилетці в тон нічного неба, не поспішав опускати на неї погляд. Це був господар таверни, Горг. Сказати, що його знає все місто — нічого не сказати. Таверна, хоч і не була найпопулярнішим місцем у столиці, приносила хороший дохід, а головне, була місцем, де можна отримати все, якщо правильно попросити.

Дівчина стояла біля нього кілька хвилин, намагаючись зібратися з думками.

— Я... — почала вона. — Я хотіла б залишитися на ніч і, може, чогось поїсти, але в мене нема чим вам заплатити.

Той тільки поблажливо глянув на гостю.

— Чому ж нема чим, я виміняю половину таверни на меч, що в твоїх руках. — голос його звучав дзвінко, але ніжно. Кожне слово — як удар по музичному трикутнику, — А за плащ — другу половину.

Вона притиснула згорток сильніше до грудей.

— Ні, цього я вам не віддам, але я могла б, наприклад, вимити посуд.

Господар навіть не намагався приховати посмішки:

— Що ж, якщо ти зможеш відмити все, що назбиралося за сьогодні…

Він відчинив дверцята біля бару та жестом запросив її всередину невеличкої кухоньки. Залізні столи, на яких ножі, сковорідки, ложки та каструлі самостійно готували дивовижні страви, сигналізували, що власник цього закладу маг. Однак Тарен турбувала тільки гора посуду, що чекала її в дальньому кутку.

— Бачиш, — продовжив чоловік, — моїх сил ледве вистачає на те, щоб приймати замовлення, подавати і готувати, тому посуд я залишаю на ранок, ти здорово мене виручиш, якщо подужаєш все це до закриття.

Тар трагічно зітхнула, але погодилася. Загалом, вона служила у коваля і доводилося навіть чистити плавильні печі, тож це завдання здавалося не таким вже і складним. Іншим питанням були можливості Горга. Він не схожий ні на ельфа, ні на вампіра, ні на гнома чи дворфа. Звичайна людина, а людям, на жаль чи на щастя, магія не підвладна. Як же працювала його кухня, залишалося загадкою.

Якщо вірити годинникові, було трохи за північ.

О другій годині посуду не поменшало, здавалося, що чим більше вона старається, тим більше стає мисок. Але настав час, коли праця пішла на спад. Вода стікала по її руках і глиняних тарілках, наче намагалася загіпнотизувати. Ось вона, остання сковорідка і нарешті вечеря.

Таверна майже спорожніла, як у дверях з'явився останній гість. Наче тільки його і чекали, тоді пішов і той самий ельф, що стояв біля вікна, так нічого і не замовивши. Коли Тарен вийшла з кухні, за стійкою сидів абсолютно п'яний вампір, якого вона тепер впізнала б навіть стоячи до нього спиною. Неслухняні чорні пасма спадали на очі, доводилося раз у раз поправляти волосся.

— Розумієш? — питався він у господаря таверни. — У нього нікого не було, крім мене, не було кому його захистити. Потім друга підставив, хто ж знав…

Він жестом вказав наливати і кинув на стіл три монети.

— Як легко зломити Ваш дух! — Докірливо сказала дівчина сідаючи поряд.

Так, коли принц у такому стані, страх зникає, здається він і мухи не образить, не те, що здатний убити людину чи, більш того, перебити ціле військо.

Горг мовчки поставив перед дівчиною тарілку супу і поклав ключ від кімнати.

— Що? Ти хоч знаєш із ким говориш? Я стільки битв пройшов! — язик його заплітався від випитого, але поставити кривдника на місце хотілося більше, ніж топити горе у вині.

— Воістину, комплекс бога, це про вас. — пробубніла дівчина, переступаючи всі рамки дозволеного, і взялася за їжу. Стало зрозуміло, він просто не впізнавав її на п'яну голову. — І в якому Ви званні?

Ревільс зам'явся вдивляючись у склянку. Що відповісти?..

— Капітан! — гордо сказав той, витримав паузу і тихіше додав. — У відставці.

— Розжалували. — впевнено сказала дівчина і гордовито поклала на стійку меч, так само закутаний у плащ.

Раптом очі розплющились і прояснився розум. Він ішов сюди за мечем. Це називали голосом зброї, вона ніби кличе господаря, дивовижні властивості родових реліквій.