Розділ 4

Надворі було шумно. Солдати вантажили на вози тіла загиблих товаришів. Тар, хоч її й відправляли спати, все ще сиділа на землі біля намету. Її сил ще вистачало, щоб накладати пов'язки тим, хто може стояти на ногах. І не таке сильне було бажання допомогти, як неможливість тепер заплющити очі. Варто було хоч на секунду відволіктися, як свідомість знову малювала, ті сірі сталеві очі і як, по черзі мертвими падали і свої, і чужі. Ніби в тому вампірові прокинувся і справді бог війни. Монстр, який хотів не захищати чи наступати, а лише знищувати.

Він налякав її за першої зустрічі і, ще більше, налякав у битві. Знайомлячись особисто з тим, кому призначено правити цією країною, вона все більше відчувала, що з таким правителем в Екліпсо ніколи не буде миру. Тільки кров і біль залишаться вічними супутниками престолу.

У наметі були майже мертві, які не могли навіть говорити, стояв міцний запах йоду та бинту. Неозброєним поглядом видно, що транспортувати таку кількість поранених союзники не в змозі. Їх треба було ставити на ноги.

Експериментальний об'єкт 412, той рудий хлопчик, лежав на кушетці біля входу, йому зробили вже два переливання крові, поруч, немов убитий горем, на землі, сидів Ревільс, він нервово курив цигарку за цигаркою і, ніби боявся підняти очі. Адже кров мертвих і поранених тільки на його, нині тремтячих руках.

До намету увійшов Дол:

— Клик, припини, він повинен був померти і врятувати десятки життів наших солдатів, тих у яких є дружини та діти, а ти врятував смертника і знищив сотню наших, не кажучи про тих, кого залишив назавжди інвалідами.

Ревільс зірвався з місця, і в один ривок став на ноги, хапаючись за меч:

— Я зараз і тебе до мертвих відправлю.

— Давай, нам цього тільки не вистачало. — спокійно і стримано говорив ельф, зараз було не до бійок. — Приведи себе до тями. Я подав рапорт, про те, що сталося вночі, буквально за годину нас заберуть. Напиши промову для військового трибуналу, може просто розжалують в рядові.

Дол був значно менш ексцентричний. Що на побаченні з дівчиною, що на полі бою він не дозволяв емоціям переважати над собою. Завжди залишався гордим, не показував слабкостей. І, на відміну від того, хто ніколи не помиляється, питання, яке змушувало засумніватися хоч на секунду, залишав без відповіді. Як і не втручався у проблеми оточуючих, якщо його думки не питали. Цьому був лише один виняток. Його вічний супутник, темне відображення, брат по зброї… втім, називайте як хочете, але вампір, що зараз не може знайти собі місця, змушував іноді забути про чистоту своєї крові та випити зайвий келих вина. А потім пуститися в танець і прокинутися на ранок в обіймах коханої жінки. За це, як мінімум, він був готовий витягувати нещасного з будь-яких колотнеч. І саме його крижаний голос намагався тоді поставити Ревільса на місце.

У степах дзвін обладунків чутно кілометрів за п'ять, особливо коли підходить військова кіннота в амуніції. Тому до прибуття генералів, готувалися заздалегідь. Їм назустріч вийшли офіцери, решта смиренно стояли за їхніми спинами, кроків за десять. Такі високопоставлені гості не дозволяли собі розмовляти із простими смертними.

Першим з коня спустився чоловік в генеральських погонах. Ревільс зробив крок йому на зустріч. Приставив кулак правої руки до грудей, а потім рівну долоню до скроні, військове вітання, і простяг папку з документами:

— Служу короні, мій рапорт про вчорашню битву.

Чоловік зняв шолом, ввічливо кивнув офіцерам і забрав звіт:

— Я вже прочитав рапорт Дола, але, гадаю, буде цікаво дізнатися і Вашу точку зору. Здайте зброю. — чоловік махнув рукою комусь із супроводжуючих. — Закуйте його в кайдани.

Серце Тарен стислося і хоча цей вампір лякав, до тремтіння в колінах, але ж тільки вона бачила, що трапилося, і як він, насправді, каявся. Дівчина вискочила назустріч військовим:

— Стривайте!

— Хто це? — поцікавився генерал у товариша по службі, даючи зрозуміти, що помітив Тарен, але в той же час повністю ігноруючи її присутність.

— Це дитина з місцевого села, вона не вміє спілкуватися з чоловіками. — докірливо сказав вампір, а потім озирнувся до неї, — Підійди до мене.

Тар невпевнено зробила кілька кроків на зустріч, Ревільс звично посміхнувся, ніби нічого і не сталося, знімаючи з плеча ножни, що були розміром і вагою майже з неї, обтягнуті чорною шкірою, і так само спокійно віддав легендарний меч, а потім накинув на плечі свій плащ:

— Віддаси після суду.

На зап'ястях замкнулися сталеві кайдани. Принц уже знав свій вирок, як і знав, що опір не має жодного сенсу. Двоє конвоювали його в карету. Дол роздав команди, запрягати коней, кріпити вози та розбирати намети. Тарен укуталася в плащ і розгублено дивилася, як всі довкола почали займатися своїми справами.

— Тарен, правильно? — раптом почувся голос ельфа з-за спини.

— Т...так.

— Ти можеш віддати мені меч і повертатися до свого села.

— Його Високість не пробачать, якщо я передам комусь довірену мені зброю.

— Не хвилюйся це просто ще одна ексцентрична витівка. Він забуде про тебе раніше, ніж почує вирок.

— Ні, я не віддам його, а ще, мої слова можуть стати корисними на суді. — впевнено говорила дівчина.

На суд її, звісно, не пустять. Тут голос жінки мало що означав. Швидше, їй просто не було куди повертатися. Село знищене, навряд чи там залишилися живі люди. До того ж, принц їй особисто віддав меч і, відколи блиск його сірих сталевих очей змусив здригнутися, вона не могла дозволити собі не послухатися його наказу. Боялася.

— Дівчисько поїде з нами. — раптом заговорила Мерелед. — Медикам буде потрібна допомога в дорозі.

Ельф невдоволено пирхнув:

— Тоді поспішай.

Мерелед, друзі звали її просто Мер, висока дівчина зі смарагдовими очима та коротким білим волоссям, що, на сонці, переливались блакиттю, потягла її до воза. Мабуть, це була найдобріша, але найцинічніша з усіх жінок тут. Вона не соромилася у висловлюваннях, хоча точно була дворянської крові. Це видавали ніжна біла шкіра, ідеальний овал обличчя та мармурово-білі руки. Соратниці її не любили, не лише зовнішність, а й близькі стосунки з офіцерами нагадували, що вона їм, простим дівчатам, зовсім чужа.